Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

найвище наукове звання, пояснює, що інверсія — це перевертання, що спотворює юридичний зміст нормативного тексту. При цьому наводиться приклад із рубрики «Анекдоти»: якщо комунізм є радянською владою плюс електрифікація всієї країни, то радянська влада — це комунізм мінус електрифікація. Анекдоти законам логіки підкоряються погано, тому зроблений тут висновок викликає посмішку у людей, що не є членами комуністичної партії. Незрозуміло, чому науковець не звернувся до елементарної математики, що суворо підпорядковується законам логіки: три плюс два дорівнює п’яти; п’ять мінус три дорівнює двом. Зовсім не смішно, бо відповідає логіці і є елементарно простим.

Але ж, оскільки думка про нелогічність висновку від протилежного в науці висловлена, нагадаємо, що конструктивний характер цього висновку визнавали і визнають такі автори як У. Мінто[206], Є. В. Васьковський[207], М. М. Коркунов[208], А. Ф. Черданцев[209], О. В. Капліна[210], С. Й. Вільнянський[211], І. С. Перетерський[212], Ю. М. Тодика[213], В. А. Бєлов[214], А. М. Мірошниченко[215], В. М. Коваль[216].

Найдосвідченіший російський фахівець у галузі міжнародного приватного права професор М. Г. Розенберг пише: «При тлумаченні цього правила (п. 5 ст. 453 ЦК РФ — Авт.) з використанням прийому «а contrario» може бути зроблений висновок, що у випадках, коли підставою зміни або розірвання договору стало його порушення, яке не може бути кваліфіковане як істотне, інша сторона не вправі вимагати відшкодування завданих у зв’язку з цим збитків. Припустимість такого висновку не викликає сумнівів»[217]. Разом з тим, професор М. Г. Розенберг не взяв на себе обтяження вирішення колізій між правовою нормою, що виявлена ним при тлумаченні п. 5 ст. 453 ЦК РФ та іншими правовими нормами, а тільки констатував: «Однак при застосуванні цього припису вирішального значення набувають характер його обов’язковості і співвідношення з іншими нормами ЦК»[218].

Німецькі дослідники К. Цвейгерт і X. Кьотц визнають само собою зрозумілою логічну правильність висновку від протилежного: із вимоги закону про відповідність правочину публічному порядку і добрій совісті вони формулюють «висновок, виходячи від протилежного: якщо договір не суперечить публічному порядку і добрій совісті, то його дійсність не залежить від його змісту, а особливо від того, чи збалансовані взаємні зобов’язання сторін за договором»[219]. Змістовні аргументи на користь висновку від протилежного будуть наведені дещо нижче. Тут же тільки зауважимо, що все-таки рішучі заперечення проти позиції наведеного переліку відомих науковців, до яких автори цього видання лише приєдналися, треба було б аргументувати більш ретельно.

І все ж слід визнати, що стан наукової розробки проблеми використання при тлумаченні актів законодавства висновку від протилежного залишається незадовільним.

4. Стан науки обумовлює стан юридичної, зокрема судової практики. Не володіючи цим методологічним інструментом, вона його просто ігнорує. При цьому виявляються два способи ігнорування. Перший — це надання нормативному положенню того значення, яке виявляється за допомогою висновку від протилежного, без використання цього висновку, без розуміння того, що за допомогою такого висновку виявляється правова норма, що має істотну специфіку як засіб правового регулювання і як предмет застосування при здійсненні правосуддя. При цьому відповідна правова норма відчувається інтуїтивно (чи, словами німецьких науковців К. Цвайгерта і X. Кьотца, — органоліптично[220]).

Так, предметом розгляду у судах була справа за позовом теплопостачального підприємства до споживача про стягнення заборгованості за централізоване опалення, трьох процентів річних від суми заборгованості і суми, на яку заборгованість збільшується у зв’язку з інфляцією. Позивач в обґрунтування своїх вимог посилався на ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»). Відповідач посилався на п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» («споживач зобов’язаний... у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги сплачувати пеню у встановлених законом чи договором розмірах»), п. 23 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення («за несвоєчасну оплату послуг споживач сплачує пеню в установлених законом та договором розмірах») і п. 20 Типового договору про надання послуг з централізованого позбавлення, постачання