Читати книгу - "Закляття відьмака"

Я знаю слова, хоч мене за законом, як дівчинку, не вчили. Так, ми були не в землі, але слава Господа — в його таємницях. Недарма ж чоловіки пили вино, звеселяли себе і покріпляли словами: «До наступного року в Єрушалаїмі…» Був справжній седер — по чотири келихи вина на дорослого. Я й досі пам’ятаю запах його. А вино привезли двоє краківських людей аж із Криму. Ті двоє людей привезли з Криму якесь зелене листя, мов салат. Був і гіркий хрін, як треба, і червона кримська цибуля, просто золоті кримські груші й рожеві кримські яблука… Ну й усе інше — варене яйце, по три маци, по шматочку курки з кісточкою. І читали Агаду, де були списані всі казання, благословення наші, псалми для читання під час свята. Які малюнки були в тій Агаді! Кольори сяяли й світилися, наче золото, срібло та мідь оздоблені коштовними лалами, смарагдами, бірюзою та шафірами! Все там було змальовано про вихід із Єгипту! Стільки малюнків, що не злічити! А щоб не було людям спокуси і не було Господові ненависним це малярство, славний рисувальник ребе Мейлах із міста Любліна вималював до всіх людей пташині голови! Кому голову горлиці, кому орла, кому гусячу, а мерзенним фараоновим воїнам — голови стерв’ятників та вороння і всякої гидкої птиці, що й не знати, де він їх таких бачив! За все своє довге й дивне життя я не пам’ятаю такого свята Опрісноків! Щоб люди піднялись та й поїхали до людини в гості, щоб у тієї був повний міньян! От яка була тоді повага і дружба межи людьми! Бо вони знали, розуміли, яке важке в татуся життя, скільки випадає марноти різної і неймовірної небезпеки в тих краях серед тих мешканців.

Але й татусь наш був людина неабияка. По-перше, він із роду Леві. З тієї самої гілки, що походила з славного далекого міста Толедо і займалися там лихвою, золотарством та медициною. По-друге, тато знав і вмів визначати свята не за обчисленнями, а за спостереженнями зірок і місяця! По-третє, він володів таємницею обох книг Каббали. По-четверте, був знайомий із самим великим литовським князем Вітовтом! Саме Вітовт дозволив татусеві тримати той заїзд на великім шляху. Наш заїзд ніколи не затихав — завжди було гамірно від людей і худоби в дворі. Ми тоді не знали скрути з монетами. Бо татусь ще й скуповував у мешканців віск і мед, волячі шкури. Волів нам теж дозволяла влада купувати і продавати, але татусь сказав, що він сам не розуміється на худобі, а когось наймати не бажав. Він усе любив робити сам. І місцеві мешканці в ті часи до нас ставились добре. Татуся навіть поважали. Хоч треба вам сказати, що ті місцеві мешканці — страшні розбійники! Коли вони приходили в корчму, то без міри пили, щосили співали своїх пісень і танцювали, й татусь просив мене, щоб я трималась подалі й була напохваті. Бо завжди їхні гульбища кінчалися страшними бійками…

Зима перед тими святами була дуже неспокійна. Ще тільки річки позамерзали, прибув посланець від самого князя Вівтовта, щоб узяти для князя срібла. В борг. А татусь уже був утаємничений: готується невидана війна із лицарями-хрестоносцями. Тож великому князю було потрібне срібло, щоб споряджати військо. Але татусь спритно вивернувся. Він дуже боявся, що переможуть німці-лицарі. Тоді вони захоплять не тільки Жмудію, а й усю Литву. І доведеться нам тікати. Бо наш дідусь ребе Сімха, ще зовсім хлопчиком, єдиний із усієї родини зостався живий, коли в німецькім місті Кьольні настала Чорна Година. В той клятий час у німецьких землях не лишилося жодної нашої людини. Кого німці зарізали, кого втопили, кого спалили! А хто, щасливий, зміг утекти із німецької землі! Нашому дідусеві світила, певно, тоді «мазул тоф» — щаслива зірка, і він утік до Кракова! Тато знав від дідуся, що таке німці, та ще й оті хрестоносці — лицарі-ченці. Тільки він, татусь, аж ніяк не збирався лишати без допомоги свого добродія — князя Вітовта. Тому тато гарно привітав Вітовтового посланця. Наче той був найближчий родич самого Вітовта.

Вітовт надіслав своїх гінців по всіх володіннях до своїх васалів та людей інших вір, які йому чим-небудь заборгували. Татусь подарував княжому посланцеві коня. Непоганого. Але слуга Вітовтів почав коверзувати. Тоді тато подарував йому сталеву шапку-місюрку із сіткою. Один лях-лицар залишив її під заставу. Грошей не вернув і взагалі більше не з’являвся. Вітовтів слуга повилигувався-повилигувався і згодився, щоб тато дав князеві менше срібла. А замість частини срібла тато спорядив кілька саней із пшеницею, кілька саней із воском і медом, ще й кілька саней із волячими шкірами. Так він і свій обов’язок перед покровителем виконав, і срібло для сім’ї зберіг, це якби нам довелося тікати. Тато домовився зразу з одним поселянином, щоб той нас усіх відвіз у Кам’янець до родичів. На випадок, якщо раптом треба буде виїхати. Так йому татусь пояснив. І заходився спаковувати наше добро, щоб можна було все взяти й швидко скласти на воза.

Тато знав, що ні взимку, ні ранньою весною війну в тих краях не починають. Матуся підняла гвалт. Але тато був удвічі старший за красуню жінку і гарикнув на неї, що, коли вона без діла вищатиме, візьме з нею розлучення. Мама затихла. І я злякалась, бо від самого малечку не пам’ятала, щоб тато не тільки лаяв поганими словами, але щоб і голос на маму звищував!..

Як розтали сніги і підсохли дороги — через наш заїзд неймовірна, небачена кількість людей перейшла. Спочатку до Града мчали княжі й королівські гінці, путні бояри, наймані вояки, лицарі, купці та мирні татари. Потім із Града потяглися валки збіжжя, шкір, одягу, риби та солонини… Коли потому повз наш заїзд ішли воїни, мені було дуже цікаво. І, де-небудь примостившись, споглядала, як ішли на далеку війну київські полки. Все було цікаво: які в них коні, яка зброя, які в них вози з начинням та їжею. Всякого я тоді побачила воїнства. І багатих градських княжат у панцирах золочених із почтом озброєних хлопців. Чехів та волохів — воєводиних найманців з важкими кушами та здоровенними щитами.