Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Не я один... Не я один... Не я один...

Як пощастить, удень їм виділяють час на прогулянку й ванну, і тоді вони мають нагоду нишком розповісти один одному про свою долю поглядами, жестами чи пошепки.

— Не я один... Не я один... Не я один...

Якщо скласти докупи ті голоси, стане ясно, що та в’язниця величезна. Оскільки в’язні в ній засуджені за злочини, які виражають суть сучасних людських взаємин — за втрату обличчя, зруйнування стежинки до інших людей, втрату страху й радості виявлення невідомого в інших людях, нехтування своїм обов’язком творити добро іншим і забування музики, яку слухали разом,— то, виходить, що ввесь світ — величезна в’язниця. Але, звісно, це відкриття не змінило нічого в моєму становищі арештанта. Інші люди втратили тільки духовне обличчя, а я — і фізичне, отже, в ступенях нашої вимушеної ізоляції, природно, є різниця. Та, незважаючи на це, я ще плекав надію. В моєму стані щось її підтримувало, адже я не був похований живцем. Напевне, тому, що моя фізична неповноцінність, коли без маски не заспіваєш, не схрестиш меча з ворогом, не можеш стати розпусником, не можеш бачити снів,— була не тільки моїм нещастям, а могла стати темою моїх розмов з іншими людьми. Можливо. Мабуть, саме так.

До речі, а ти що про це думаєш?.. Якщо мої міркування бездоганні, то, гадаю, і ти не будеш винятком і врешті-решт погодишся зі мною... Звичайно, погодишся... Бо інакше не відштовхнула б моєї руки, простягнутої до спіднички, не загнала б мене в кут, як поранену мавпу, не дивилася б спокійно, як я падаю в пастку, розставлену маскою, і не довела б мене до скрутного становища, коли нічого не залишається, як писати ці нотатки. Тим самим ти довела, що твоє обличчя, енергійного гармонійного типу, було теж маскою. Коротко кажучи, ми одного поля ягоди. Відповідальність падає не тільки на мене. Виходить, що був сенс писати ці нотатки. Не міг же я і сліду не залишити. Очевидно, ти з цим погодишся.

А тому прошу: не глузуй з цих записок. Писання — не просто заміна фактів рядком букв, а ризикована мандрівка. Я не ходжу по тих самих визначених місцях, як листоноша. Тут трапляються небезпеки, є свої відкриття і радощі. Одного разу я відчув, що варто жити тільки заради того, щоб писати, і навіть подумав, що хотів би водити пером без кінця. Та я вчасно зупинився. Здається, мені вдалося уникнути смішної ролі огидного чудовиська, що посилає дарунки недосяжній для нього дівчині. Начебто не прикидався, що запланованих три дні розтягую до чотирьох, а потім до п’яти, щоб виграти час. Якби ти прочитала ці записки, то, напевне, відновлення стежинки між нами стало б спільною роботою. Думаєш, я хвалюся? Ні, я ненавиджу надмірний оптимізм так само, як і дурну самовпевненість. Зрозумівши, що ми друзі, які завдали одне одному болю, я міг сподіватися на взаємне співчуття. Гаразд, не вагаючись, загасімо світло. Коли гаснуть лампи, кінчається й маскарад. Я хочу, щоб у темряві, в якій не видно ні обличчя, ні маски, ми ще раз упевнилися одне в одному. Я хотів би повірити в нову мелодію, що долинає до мене з тієї темряви.

Зійшовши з електрички, я прожогом вбіг до пивного бару. Я ще ніколи не відчував такої вдячності до запітнілої поверхні кухля з пивом, як цього разу. Мабуть, тому, що маска не давала шкірі обличчя дихати, в горлі пересохло. Одним духом, наче помпа, я випив півлітра.

Я вже давно не пив і сп’янів швидше, ніж звичайно.

Маска, звісно, не почервоніла. Натомість заворушилися, засвербіли п’явки. Не звертаючи на це уваги, я висушив другий і третій кухоль — сверблячка почала втихати. Піддавшись настрою, я долучив ще й пляшечку саке.

І тоді моє роздратування вмить зникло, перейшовши у пихатість і зухвальство. Видно, і маска почала хмеліти; Обличчя, обличчя, обличчя... Витерши очі, мокрі від сліз, а не від поту, крізь тютюновий дим і гамір я почав демонстративно розглядати безліч облич, що переповнювали зал... Ну, що хочеш сказати? Кажи!.. Нічого сказати?.. Я так і знав. Бо сам факт, що правиш теревені, попиваючи саке, доводить, що поважаєш маску, сам про неї мрієш... Лаючи своє начальство, вихваляючись, що знайомий твого знайомого — велике цабе, ти думаєш лише про те, як би стати іншим, приховати своє власне обличчя... Однак твій спосіб оп’яніння нікудишній... Із справжнім обличчям не нап’єшся так, як у масці... Справжнє обличчя може перетворитися хіба що у п’яну пику... Хоч нап’єшся мало не до смерті, а маски не доженеш... Якби задумав позбутися імені, професії, родини й походження, тобі лишається тільки одне: проковтнути смертельну дозу отрути... А от із маскою все по-іншому... Не випивши жодної краплі алкоголю, з її допомогою можна стати ні на кого не схожою людиною... Як-от я... Я?.. Ні, це маска... Забувши про щойно укладену мирну угоду, маска знову почала сваволити. Та я сам напився не гірше за неї, а тому не посмів їй дорікнути. А коли так, то чи зможу я взяти на себе відповідальність за завтрашній план?.. У голосі, що ставив це запитання, не було наполегливості, і я, згнітивши серце, погодився на вимогу маски надати їй автономію.

Маска ставала все грубшою і грубшою. Нарешті розрослася навколо мене до розмірів фортеці, і я в цьому панцирі, як мисливець із важким спорядженням, виповз у нічне місто. З бійниць тієї фортеці його вулиці здавалися пристановищем диких кішок-калік. Вони блукали, збираючись у зграї, недовірливо принюхувалися, шукаючи своїх відірваних хвостів, вух і лап. Заховавшись під маскою, що не мала ні імені, ні суспільного становища, ні віку, я пишався здобутою перемогою, яку сам собі забезпечив. Якщо свобода навколишніх людей була схожа на матове скло, то моя — на цілком прозору шибку. Незабаром моя жадоба досягла точки кипіння: закортіло скористатися свободою в житті... Так, напевне, мета життя — це трата свободи. Часто люди погодяться так, ніби мета їхнього життя — накопичування