Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

– Це третій – його я вчора вбив ось цією рукою… Я бився, – продовжував Оцеола, помовчавши з хвилину, – щоб помститися, і я помстився. Я задоволений, а зараз… – він замовк.

– А зараз? – машинально перепитав я.

– Мені все одно, коли вони вб’ють мене!

Промовивши ці дивні слова, Оцеола опустився на завалене дерево і затулив обличчя руками. Я зрозумів, що він не чекає заперечень.

У голосі Оцеоли звучав смуток, наче якась глибока, нездоланна скорбота крилася в його серці. Її не можна було ні пересилити, ні пом’якшити словами. Я вже давно помітив це. У таку хвилину найкраще було залишити його самого, і я тихо відійшов убік.

За кілька митей сестра була вже в моїх обіймах. А поряд Чорний Джек утішав Віолу, пригортаючи її до своїх чорних грудей. Його давнього суперника ніде не було видно. Під час удаваного нападу Жовтий Джек сховався з підлеглими в лісі. І хоча тепер більшість із них повернулися в табір, жовтого вождя і слід прохолов.

Його відсутність трохи насторожила Оцеолу. Енергія і рішучість повернулися до нього. Він скликав своїх воїнів і відправив кількох людей на пошуки мулата. Проте вони ніде не знайшли його і прискакали назад. Один із воїнів пояснив, у чому річ: у Рінгольда було п’ять супутників, а пильніше придивившись до дороги, індіанець виявив сліди шести коней.

Ця звістка дуже неприємно вразила Оцеолу. Він знову відправив воїнів на пошуки і наказав за всяку ціну доставити до нього мулата живим або мертвим.

Суворість, із якою він віддав цей наказ, свідчила про те, що Оцеола почав сумніватися у вірності Жовтого Джека. Воїни поділяли підозри свого вождя.

Партія патріотів багато пережила і значно скоротилася. Кілька невеликих племен, надто стомлених війною, з голодного відчаю вчинили за прикладом племені Оматли і припинили опір. Досі індіанці здобували перемоги у всіх сутичках. Але вони не розуміли, що білі мають явну перевагу в силах і рано чи пізно остаточна перемога буде на їхньому боці. Спершу їх надихало почуття помсти за довгі роки несправедливості і гноблення, але вони вже помстилися і задовольнилися цим. Любов до батьківщини, прив’язаність до землі своїх предків, почуття патріотизму – все це було кинуто на одну шальку терезів, а на іншій був жах перед повною і неминучою загибеллю. І друге взяло гору.

Бойовий запал почав потроху згасати. Вже йшли переговори про мир. Індіанці змушені були скласти зброю і погодитися на переселення в інші землі. Сам Оцеола не міг би стримати свій народ: семіноли все одно погодилися б на мир. Та й навряд чи він став би їх стримувати. Він мав винятковий дар передбачення, знав силу і особливості своїх ворогів. Наперед знав, що може чекати на його співвітчизників і його батьківщину. Вибору не було!

Саме це передчуття біди і стало справжньою причиною смутку, відбиток якого лежав на всіх його вчинках, на всіх словах… Можливо, до цього домішувалось і глибоке особисте горе – болісне і безнадійне кохання до дівчини, яку він навіть не міг сподіватися назвати своєю дружиною.

Я дуже хвилювався, коли молодий вождь підійшов до моєї сестри. Навіть тепер я все ще був жертвою гнітючих підозр і пильно стежив за обома.

Проте я помилявся. Ні Оцеола, ні сестра не дали мені ані найменшого приводу для хвилювання. Молодий вождь поводився скромно і ввічливо. У погляді сестри я лишень прочитав палку подяку.

– Міс Рендольф, мушу просити у вас вибачення за сцену, свідком якої вам довелося бути. Але я не міг дозволити піти цій людині. Пані, він був не тільки вашим, а й нашим найбільшим ворогом. З допомогою мулата він розіграв цей напад, сподіваючись змусити вас стати його дружиною. Та якби йому це не вдалося, він скинув би маску, і тоді… Мені не треба говорити про те, що могло б тоді статися з вами… Яке щастя, що я встиг!

– Благородний Оцеоло! – вигукнула Вірджинія. – Ви двічі врятували життя братові і мені. Як віддячити вам за це? У мене бракує слів… Я можу запропонувати вам тільки цей слабкий доказ нашої вдячності.

По цих словах вона підійшла до вождя і вручила йому складений пергамент, який зберігала у себе на грудях.

Оцеола одразу ж упізнав цей документ – то був акт на право володіння маєтком його батька.

– Спасибі! – промовив він із сумною посмішкою. – Це справді доказ безкорисливої дружби. Але, на жаль, уже пізно! Та, яка понад усе на світі прагнула отримати ці дорогоцінні папери, яка так мріяла повернутися до свого улюбленого будинку вже не радітиме цьому! Моя мати померла! Вчора її душа відлетіла у вічність…

Це була страшна новина і для Маюмі. У нестямному пориві горя, заливаючись слізьми, вона кинулася на шию моїй сестрі. Обійми і сльози обох змішалися. Запала тиша, яку порушували лише ридання дівчат. Іноді чувся голос Вірджинії, її слова розради. Сам Оцеола був такий схвильований, що не міг вимовити ні слова.

Та минуло кілька хвилин, і він узяв себе в руки.

– Слухайте мене, Рендольфе! – сказав він. – Ми не маємо права гаяти час на спогади про минуле, коли майбутнє таке похмуре і невизначене. Вам слід повернутися до себе і подумати про будівництво нової оселі. Ви втратили тільки будинок, але ваші багаті землі збереглися. Негрів вам повернуть – я розпорядився щодо цього. Вони вже прямують до плантації. Тут не місце для неї, – він указав на Вірджинію, – і вам не можна зволікати з від’їздом. Коні вже готові. Я сам проведу вас до кордону, а далі вже нема кого боятися.

По цих словах він багатозначно глянув на тіло Рінгольда, що лежало на узліссі. Я зрозумів його, але не відповів ні слова.

– А вона? – запитав я, указуючи на Маюмі. – Ліс – ненадійний захисник, особливо в такий час. Ви відпустите її з нами?

Оцеола взяв мою руку і міцно потиснув її. Я зрадів, коли побачив удячність у його очах.

– Дякую! – вигукнув він. – Дякую за дружню пропозицію! Я сам хотів просити вас про це. Ви маєте рацію – тут вона не сховається. Рендольфе, довіряю вам її життя і її честь! Візьміть її до себе, в свій дім!

Коли ми залишили індіанський табір, сонце вже схилилося за обрій. Я не мав жодного уявлення про те, куди нам слід рухатися, але з таким провідником можна було не боятися збитися зі шляху.

Ми перебували далеко від селища Свон, на