Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

– Диявол і негідник! – продовжував Оцеола, не змінюючи ні тону, ні пози. – То он як ти виконав мій наказ? Хіба цих людей я велів тобі взяти в полон? Підлий зрадник і раб! Хто дозволив тобі це вогненне катування? Хто навчив тебе? Звісно, не семіноли. Так чинив ти і твої негідники, прикрившись їхнім ім’ям. Ти зганьбив ім’я семінолів! Клянусь духом Вікоме, мені слід поставити тебе на місце тих, кого ти тут мучив, і спалити тебе так, щоб зосталася сама зола! Але я дав собі слово ніколи нікого не катувати. Забирайся геть з моїх очей!.. Утім, ні, стій! Ти ще можеш мені знадобитися…

Закінчивши свою промову цими несподіваними словами, молодий вождь знову повернувся до мене. Мулат не зронив жодного слова у відповідь, але в його очах читалося палке бажання помститися. Мені здалося, що він дивиться на своїх поплічників з таким виразом, наче запрошує їх втрутитися. Проте вони знали, що Оцеола прийшов не сам: з лісу долинав кінський тупіт. Очевидно, неподалік чекали його воїни. Варто було йому крикнути:

«Іо-хо-єхі!» – і вони прийшли б на допомогу, перш ніж стихне луна.

Саме тому жовтий вождь мовчав. Одне слово, сказане в цю мить, могло б згубити його.

Він стояв злий і мовчазний.

– Звільнити їх! – наказав Оцеола, звертаючись до колишніх могильників. – Та глядіть, обережніше працюйте лопатами! Здається, я прибув чи не в останню мить. Я був далеко, Рендольфе, – звернувся він до мене, – та коли дізнався про те, що сталося, то мчав, як вітер. Ви важко поранені?

Я намагався подякувати йому і запевнити, що рана моя безпечна, але так ослаб, що ледь говорив. Чиясь співчутлива рука подала мені прохолодну воду; я відчув прилив сил, віддихався, і нарешті до мене повернулася мова. Нас швидко відкопали. Нарешті ми знову були вільні і стояли на землі!

Я було кинувся до сестри, але, на мій превеликий подив, Оцеола утримав мене.

– Потерпіть! – сказав він. – потерпіть трохи. Маюмі піде і скаже їй, що ви в безпеці… Дивіться, вона вже знає це… Маюмі, піди до міс Рендольф і скажи, що її брату більше нічого не загрожує. Зараз він прийде до неї. Нехай вона почекає його ще хвилину… Іди ж, сестро, і заспокой її! – Потім він звернувся до мене і пошепки додав: – Її туди навмисне посадили. Ходімо, я покажу вам одну річ, яка вас дуже здивує. Не можна втрачати жодної хвилини! Я чую попередження моїх розвідників. Ще хвилина – і буде пізно! Йдімо ж! Ходімо!

Я пішов за вождем до лісу. Він увійшов у ліс, але не став заглиблюватися далі, а зупинився під прикриттям густого листя, повернувшись обличчям туди, де ми щойно стояли.

Я не мав жодного уявлення про наміри вождя і про те, яке видовище на мене чекало.

Згораючи від нетерпіння, я запитав його про це.

– Новий спосіб добувати собі кохану, – відповів він із посмішкою.

– Але хто закоханий? І хто предмет його пристрасті?

– Терпіння, Рендольфе, і ви все побачите. О, це рідкісне видовище, найкумедніший і найбільш заплутаний фарс!.. Він був би просто смішний, якби в нього не була вплетена трагедія. Ви все побачите. Тільки завдяки вірному другові я дізнався про це і зараз сам побачу все це на власні очі. І тим, що я тут, і тим, що мені вдалося врятувати вас (тепер це стало ясно!), й ба навіть більше, – порятунком честі вашої сестри ви зобов’язані Гадж-Єві!

– Шляхетна жінка!

– Тс-с! Вони близько. Я чую тупіт копит. Раз, два, три… Так, це, мабуть, вони. Погляньте-но туди!

Я подивився у вказаному напрямку. Невелика група вершників виїхала з лісу і стрімким галопом помчала до галявини. Пришпоривши коней, вони з гучними криками скакали в табір. Домчавши до нього, розрядили свої пістолети в повітря і з галасом попрямували на інший бік галявини.

Дивно, але то були білі. Але ще більше мене здивувало те, що я їх знав. Принаймні знав їх в обличчя… Ці люди – найстрашніші негідники з нашого селища. Проте на мене чекав третій сюрприз, коли я пильніше придивився до їхнього ватажка. Його я знав дуже добре – це був сам Аренс Рінгольд!

Не встиг я оговтатися від третьої несподіванки, як настала четверта. Негри та індіанці ямасі, мабуть, злякавшись цього нападу, розбіглися і поховалися в кущі. Вони голосно кричали й, утікаючи, теж стріляли з пістолетів у повітря.

Таємниця за таємницею! Що все це означало?

Я збирався вже знову запитати свого друга, але помітив, що він зайнятий і, мабуть, не хоче, щоб його відволікали. Він оглядав рушницю, наче перевіряючи приціл.

Я знову кинув погляд на галявину і побачив, що Рінгольд під’їхав до моєї сестри і зупинився. Я чув, як він назвав її на ім’я і промовив кілька ласкавих фраз. Він приготувався спішитися, а його супутники продовжували з криками метатися по галявині і стріляти в повітря.

– Настав його час, – сказав Оцеола і нечутно рушив уперед. – Він давно заслуговує на кару, і нарешті це станеться!

По тих словах він вийшов на відкрите місце.

Я бачив, як він підняв рушницю, спрямувавши дуло на Рінгольда. У наступну мить пролунав постріл. Пронизливий вигук «Кахакуіне!» – зірвався з губ Оцеоли. Рінгольдів кінь метнувся вбік із порожнім сідлом, а сам вершник гепнувся на траву і став корчитися у судомах.

Супутники Рінгольда закричали з жаху. Не промовивши жодного слова до свого пораненого ватажка, ні до людини, що стріляла в нього, вони миттю зникли в кущах.

– Неточно прицілився, – холодно зауважив Оцеола, – він ще живий. Я надто багато пережив через цього негідника, однак пощадив би його, якби не дав клятву. Я повинен дотримати слова! Він помре!

З цими словами він кинувся на Рінгольда – той саме підвівся і, сподіваючись урятуватися, намагався відповзти в кущі. Негідник побачив, що грізний месник наздоганяє його. У нього вирвався дикий крик жаху. Останній раз у житті я чув його голос. За кілька стрибків Оцеола опинився біля нього. Довгий ніж кресонув у повітрі і блискавично опустився – то був смертельний удар. Ноги Рінгольда підкосилися, і він замертво гепнувся на тому ж місці, де його наздогнав Оцеола, – його мертве тіло так і лишилося скорченим.

– Це четвертий і останній з моїх ворогів, – сказав вождь, повертаючись до мене. – Останній, кому я присягнувся помститися!