read-books.club » Дитячі книги » Хроніки Південного 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Південного"

145
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніки Південного" автора Рімантас Кміт. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 97 98 99 ... 105
Перейти на сторінку:
">[35], і можливо, докладуть якийсь там плюсик. І таке порівняння нагадує Сакалаускаса.

Там «Цукерковий сміх»… а в мене суцільний невроз, бо тут безліч всього і все абияк. У нього виходить, що шпаківня — це червона пляма. Підозрюю, що таке «Морсе» — ніхто не знає. А ще поблискує міддю. Коли мідь, то червона. Може, там на Марсі щось поблискує? Чи це про азбуку Морзе? Тут дозволяють скористатися словником. Та, йоли-пали, у словнику литовської мови немає слова, яке починається на «морс». Жодного! Аніякого! Явно, що тут емігранти самі повигадували своїх власних понять. І що там блищить в нього? Рейки чи погляди… Фіг розбереш. Ви вловили? А в самому кінці горобці. Лише ці останні строфи мені й зрозумілі — про горобців. Але ж не будеш писати лише про них. Тоді склалось би враження, що вірш про амбіції нікчем.

А ще мені не до вподоби, що вірш нагадав не ранок на залізничному вокзалі, а сьогоднішній ранок у Клайпеді. Вистачає й тих метушливих поїздів, щоб згадати сьогоднішнє червоне сонце дорогою до Клайпеди і моє хвилювання. Чомусь найсильніше я розхвилювався через тих чайок і портові крани.

Інші абітурієнти вже написали і несуть здавати комісії, а я ще сиджу, хоча давно вже не маю про що писати. Сиджу і чекаю, може, з’явиться якась думка, мов НЛО. Пізніше лежу сам на залізному пружинистому ліжку в общазі Саулєтекіс в очікуванні, поки оголосять результати. Звичайно, ні на що добре не сподіваюсь, але коли я такий-сякий католик, теоретично і зі мною може трапитися чудо. Маю надію, що мою аналітичну інтерпретацію врятує порівняння з Далі. Результати мене повертають на землю: мене не зачислили ні на бюджет, ні на платні, ні на заочні місця. Хіба би хтось сам відмовився. Однак годі вже тих ілюзій, жену я додому.

Після повернення намагаюся знайти Моніку, проте вона пропала, як у воду впала. Нічого мені не написала і не пояснила. Малоймовірно, що стирчить весь час на дачі. Дзвоню їй додому. Ніхто не бере слухавку, навіть братко. Може, вона сидить тишком-нишком, щоб наші зустрічі не зіпсували всю справу до Вільнюса?

Можливо, під впливом лікарів всі стали неймовірно чутливими і здатні вигадувати різне зі сфери фантастики. Я почав усіх розпитувати про неї, але ніхто її не бачив і нічого не знав. Я навіть зателефонував на станцію юних натуралістів, запитую, може, якісь змагання з верхової їзди, чи так поїхала кудись на якусь подію. Однак нічого. Врешті-решт я запитав у Едити. Та ламалась наче целка, — хтозна, може, такою й була, — а потім видала, що важко у це повірити, але батьки Моніки довідалися, що вона там у Шотландії зовсім не англійську мову вчила, а мутними справами займалась — чаклунством всіляким, тому розлютилися і відправили її в монастир. Звісно, фантазія Едити не має меж, однак могла б її застосовувати десь в іншому місці, а не тут брєд сивої кобили нести. Я так їй і сказав. Проте що з того? Говори їй скільки хочеш, нічого не зміниться.

То ось, все, як у тому вірші — одного разу ти прилетиш і більше вже не зустрінеш. Дзвонити їм більше не хотів, тому зачекав її братка біля дому. Той м’явся, як малолітка, а потім щось промимрив, мов батьки вивезли Моніку закордон лікувати, бо вона захворіла.

— Чим захворіла?

— Не знаю, ще точно невідомо, — мекав її братко, намагаючись шмигнути в під’їзд.

— Чуєш, ти з нею поговори. Нехай вона мені хоча б подзвонить. Бо інакше я можу подумати, що вона померла, а ви її десь тишком закопали. І почну шукати через мєнтуру…

— Та добре, добре, — відмазався чувак і змився.

Утім, нічого доброго, насправді нічого не прояснилося. Можливо, лише те, що її вивезли. Проте важко у це повірити. З огляду на мекання її братка та маячню Едити можна було надумати багато чого, однак легше повірити в НЛО. Та що я міг зробити? Я ж не піду до тих чудиків, які вночі уві сні гуляють по дахах, і не проситиму знайти мою дівчину. На кшталт, в неї різний колір очей, кажуть, що відьмою була, а тепер зачинили її в монастирі, може, вам не важко перевірити по своїх каналах.

А може, вона взяла й утекла. Сама, без мене. Задовбали її на смерть предки та братко, і вона змилася від них з кінцями. Ймовірно, дасть вісточку мені колись. Коли сама заспокоїться. Часом бувало, що вона щось надумувала і робила сама, не порадившись ні з ким, бо так вона хотіла. Наприклад, з тою Шотландією теж. Повідомила про це телефоном. Для чого щось погоджувати, запитувати думку інших, коли робитимеш так, як сам вирішив. Так колись коза мого дідуся лише з часом сплила, так і Моніка. Щось схожого було між ними — обидві справжні, нестандартні, і обидві мені подобалися.

А якщо в неї справді щось серйозне зі здоров’ям? Вона сильно оберігалась від різних нечистот, все бігала руки мити, бо якщо вийдеш з автобуса і відламаєш руками хліба та покладеш до рота, то смерть фактично — неминуча. Але різні фобії самі собою хвороб не збуджують. Хіба якісь інакші. Однак щось мало би статися, оскільки останнім часом в неї був страшний напряг. Їздити верхи не могла, готувалась до вступних іспитів, якась хвороба і шантаж братка, весь час треба думати, яким чином нам зустрітися… Можливо, перебір?

Усе здавалося безглуздим, немов би її викрали прибульці. Я завжди полюбляв різні безглуздя. Прибульці — то, мабуть, занадто, а ось Ерліцкаса і жарти Рудоносика — то навіть дуже. До того ж я вже давно знав, що життя дебільне: підходить і дубасить тебе в ніс ні з того, ні з цього. Просто так, задля втіхи. Однак цього разу жодної втіхи не було. Абсолютно. В голові суцільний бардак, а ще — злість і страх, що чогось не можу збагнути. А збагнути не можеш тому, що життя не лише дебільне, а ще й підробка. Коли у своїй голові добряче відмотати плівку назад, то усвідомив би, що увесь час жив у світі фуфла і підробок. Тому чого хотіти від такого світу? Може, справедливості?

Я міг би почати хоч з тої касети Kris Kross, яку злив Вайдасу вчетверо. Лише згодом я второпав, що вона була зовсім не оригінальною, попри кольорову обкладинку. В неї не було такої блискучої наклейки, не було написано текстів пісень. Не все різнобарвне, що продають на базарі в Польщі, є фірма. Але так виходить, що оригінальних касет у мене ніколи й не було. Лише переписані. Погоджуюсь, Пугачова і Леонтьєв були оригінальними, а ще литовці тепер свої теж продають оригінальні, іноді я теж дещо купую — BIX, «Фойє». Батьки в машині слухають коміка Захараускаса — теж

1 ... 97 98 99 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Південного"