Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Одного ранку, коли невільників зібрали до гурту, щоб вигнати в поле, Том з подивом помітив серед них незнайому жінку, вигляд якої враз привернув його увагу. Жінка була висока, струнка, з тендітними руками й ногами, охайно і пристойно вдягнена. З обличчя вона виглядала років на тридцять п’ять чи сорок, і, раз побачивши те обличчя, його не можна було забути — так виразно промовляло воно про якусь страшну душевну драму. Високе чоло, гарні, мов намальовані, брови, рівний, правильної форми ніс, тонко окреслені уста, зграбна шия та благородна постава голови — усе свідчило, що свого часу ця жінка була справжня красуня. Та обличчя її помережили глибокі зморшки зневаженої гордості й гірких страждань, шкіра набула хворобливого жовтого відтінку, щоки позападали, риси обличчя загострились, і вся вона змарніла.

Та найдужче вражали зір її очі — величезні, незглибно-чорні, затінені такими самими чорнющими віями і сповнені відчайдушної, безнадійної туги. В кожній рисочці її обличчя, в кожному вигині уст та русі тіла вчувалася гордість і рішучість, і тим страхітливішим здавався отой застиглий в очах вираз пекучого, незвичайного болю, як порівняти його з гордовитою зверхністю усієї її зовнішності.

Звідки взялася ця жінка і хто вона така, Том не знав. Він оце тільки вперше побачив її поруч себе в гурті невільників, що тягся дорогою у сірому світанковому присмерку. Але інші, як видно, знали її, бо її поява викликала помітне збудження серед цього нещасного, обідраного й голодного люду. Невільники раз у раз обертались і поглядали на неї.

— До цього воно йшлося. Я дуже радий! — промовив один.

— Хе-хе-хе! — обізвався другий. — Скуштуйте, пані, нашого меду!

— Побачимо, як вона робитиме!

— А цікаво, чи мордуватимуть її вечері, як нас?

— Ото б подивитися, як їй дадуть батогів! — докинув ще один.

Жінка не зважала на ті слова, ніби й не чула їх, і з погордою йшла собі далі. Том, який змалку жив серед благородних і вихованих людей, з її вигляду та поведінки підсвідомо відчув, що й вона належить до тих кіл, але як і чому вона опинилась у такому середовищі, було Для нього незбагненною загадкою Жінка ні разу не подивилася на нього й не обізвалась ані словом, хоч усю дорогу йшла поруч.

Незабаром Том ревно взявся до роботи. А оскільки та жінка весь час була неподалік, то він вряди-годи позирав на неї. Він одразу помітив, що завдяки природній вправності та гнучкості їй працюється легше, ніж багатьом іншим. Вона оббирала бавовну дуже швидко й чисто, і з обличчя її не сходив зневажливий вираз, неначе вона гидувала і тією роботою, і принизливим становищем, що випало їй на долю.

Того дня Том працював поруч мулатки, яку Легрі купив разом з ним. Було видно, що вона зовсім знесиліла: руки її тремтіли, ноги підтиналися, і Том раз у раз чув її болісний стогін. Він підступив до жінки й мовчки переклав кілька пригорщ бавовни із свого мішка до її.

— Ой, не треба, не треба! — мовила жінка, звівши на нього очі. — Щоб не було тобі через мене біди.

В ту ж мить до них підскочив Сембо, що мав особливе зло на цю жінку. Замахнувшись батогом, він люто закричав:

— Це що таке, Люсі? Махлюєш, га?

Він копнув жінку своїм важким черевиком, тоді обернувся до Тома й оперіщив його батогом по обличчю.

Не кажучи й слова, Том знову взявся до роботи. Але жінка, й так до краю виснажена, впала непритомна.

— Ось я її швидко підведу! — вишкірившись, мовив наглядач. — Маю такі ліки, що куди там тій камфорі! — І, витягши з рукава довгу шпильку, він застромив її в тіло жінки.

Жінка застогнала й підвела голову.

— Ану вставай, бидло, та берися до роботи, а то я тобі ще не таке утну!

Зробивши над собою надлюдське зусилля, жінка в розпачі підвелась і почала хапливо оббирати бавовну.

— Гляди мені, не барися, — сказав Сембо, — бо я тобі ввечері такого гарту дам, що жити не схочеш!

— Та я вже й так не хочу! — почув Том її кволий голос.

Наражаючи себе на ще гірше лихо, він знову підійшов до жінки і переклав їй у мішок усю свою бавовну.

— Ой, не треба! Вони ж тобі не знаю що зроблять! — мовила вона.

— Мені легше все знести, ніж тобі, — відказав Том і швидко повернувся на місце.

Незнайома жінка, яку ми вже описали, на той час була досить близько й почула Томові останні слова. Вона підвела свої похмурі чорні очі й якусь мить пильно дивилась на нього. Тоді взяла із свого коша частину бавовни й поклала йому в мішок.

— Ти ще не знаєш, куди ти попав, — промовила вона, — а то не вчинив би такого. Ось поживеш тут з місяць, то не будеш нікому допомагати. Збагнеш тоді, що власна шкура дорожча.

— Боронь боже, пані! — сказав Том, несвідомо звертаючись до цієї збирачки бавовни так само шанобливо, як до високородних людей, що в них жив раніш.

— Бог сюди ніколи й не заглядає, — гірко мовила жінка.

За мить вона вже старанно працювала далі, і уста їй знову кривила зневажлива посмішка.

Та наглядач, хоча й був далеко, побачив, що вона зробила, і, махаючи батогом, підбіг до неї.

— Он воно як! — зловтішно вигукнув він. — То й ти махлювати? Ну, тепер я візьму тебе в шори, начувайся! Ти в мене побачиш смаленого вовка!

Раптом у чорних очах жінки неначе блискавиця спалахнула. Уста її затремтіли, ніздрі розширились. Вона рвучко випросталась і окинула наглядача лютим, презирливим поглядом.

— Ти, тварюко! — мовила вона. — Ану лиш зачепи мене! Я ще маю тут владу, щоб кинути тебе на поживу собакам, спалити живцем, роздерти на шмаття! Досить мені слово сказати!

— То якого ж біса ви тут? — буркнув наляканий наглядач і похмуро відступив назад. — Я ж і в гадці не мав чогось лихого, міс Кассі!

— Отож знай своє місце! — сказала жінка.

І справді, наглядач начебто миттю згадав, що має якісь справи на другому кінці поля, і мерщій подався геть.

Жінка знову взялася до роботи й працювала так вправно, що Том аж дивом дивувався. Усе в неї виходило наче само собою. Ще не скінчився день, а її кіш був ущерть натоптаний, хоч вона ще кілька разів підкладала чималі оберемки своєї бавовни Томові.