Читати книгу - "Мальва Ланда"

Я щось мушу говорити з нею, щоб не викликати ні в кого підозр, бо ж я такий, як і всі, я нічим не повинен від них відрізнятися. Але що я їй скажу? Мертві знають усе. Вона дивиться на мене і бачить наскрізь, бачить усе моє єство, всі мої дні і ночі, вичитує з мене все, що їй заманеться, хоч би й задом наперед… А я знаю лише її ім'я, котре невідомо чи належить їй. Знаю ім'я, що манить мене уже стільки часу, вчаровує і гіпнотизує, веде за собою у нетрі незнані… Але Мальва не може бути мертвою! Мальва жива і чекає на мене… А, може, це вона й подає мені знак через цю панну?

Вітер заметався у гіллі, наче спіймана риба, і тіні дрібні й кудлаті замерехтіли на обличчі панни, а вуста розкрилися на одну тонюсіньку волосину, і тепер то вже був лагідний усміх панни, яка зацікавилася тобою і готова продовжувати розмову…

Розмову? Яку розмову? Хто розмовляв? Вітер із листям? Чи промінь із павутинкою?

Панно, чому ви нарекли себе Мальвою? Адже я знаю — ви зовсім не Мальва, бо Мальва не сиділа б отако незворушно, не катувала б мене своєю погордою… Панно, ваше обличчя справді любасне, прекрасне, мовби витесане з алебастру. Вуста ваші проказують мед, у них ще нуртує жага, бо ж померли ви зовсім недавно, може, нині, а може, щойно. Може, навіть за цим столом.

«Що ви не кажете? Вперше чую».

Але ж це так, не заперечуйте. Ви є мертві, і погляд ваш мертвий, хоч і не такий безпечний, бо малу комаху вбиває. Ви не могли приїхати зі Львова. Львів жиє зовсім іншим життям, і там не зосталося й сліду по паннах в корсетах, по паннах, що сидять рівно-рівнюсенько, мов попроковтували кілки, по паннах, що вміють соромитись від необачно зроненого слова, по ніжнотонних паннах, споглядаючи яких аж не віриться, що вони коли-небудь дозволять себе розкласти в постелі і віддадуть своє тіло хупаве — геть усе до останньої клітинки, і ті самі зефірні вуста, котрі говорили «ні», шепотітимуть «ще»…

«Що ви не кажете?»

У ваших словах так багато іронії, але я вашу іронію сприймаю не інакше, як самозахист. Саме так звикли ви боронитися від настирливих кавалерів. Але така тактика зараз зовсім недоречна, бо я не є вашим кавалером, я просто сусід за столом, я звиклий співрозмовець, чоловік вашої знайомої… Вона, звичайно, пожартувала, виділивши тих двадцять хвилин, мені цього часу замало.

«Що ви не кажете?»

Я маю на увазі, що мені замало двадцяти хвилин у такій ось ситуації, коли ми сидимо на видноті, серед людей, а сиділи б ми деінде, на самоті, я, не вагаючись, повівся б куди рішуче.

«Що ви не кажете?»

Так, я, по-перше, поклав би свою руку на вашу. Розмова рук — найперша розмова, наші пальці шепотіли б, наче коханці під ковдрою, наші пальці б цілувалися, пригорталися, наші пальці віддавалися б одне одному з таким самим запалом, як чинили б це й наші тіла…

«Що ви не кажете?»

Вуста її прохилилися ще на одну волосиночку, і йому навіть здалося, що вони видихнули повітря, бо раптом легенький подув тепла війнув йому в обличчя, лоскочучи ніздрі духмяністю фіялок… А зрештою, що йому заважає покласти свою долоню на її долоню?

Панно, ось бачите — я кладу свої пальці, наче на клявіші фортеп'яна, і граю тиху-тихесеньку мельодію віденського вальсу, пальці наші стають у пари і починають танцювати, пурхати в притьмареній залі, наче метелики, лякливі нічні метелики, на яких чигають смолоскипи канделябрів і гасових жарівок…

Найдивніше, що пальці його і зіправді відчули тремтіння кралиних пальчиків, і тремт оцей був не такий уже й ілюзійний, пальчики ворушилися в ритмі вальсу, котрий оце зараз бринів йому в голові, лягав на вуста і змушував їх ледь-ледь підмугикувати… І так ото під музику почали вони попарно розлітатися в усі кінці велетенської залі і нестримно кохатися, безсоромно скидаючи з себе усі старосвітські приписи, усю сріблясту луску пристойности, зриваючи всенькі «так не можна», оголюючи тіла свої — білі і стиглі, бурхливі і хмільні — тіла, напоєні нічною тугою, полум'ям свічок і блиском дзеркального плеса… Кохались вони, лежачи в панни на стегні — вказівний палець на вказівній палюшечці, середній на середульшій, а мізинний на мізинній, а великий на великій, а на безіменній безіменний, котрий кохав її так палко, що й імени не питав, а так і шепотів їй на вушко — «о безіменна моя любове!», а вона відказувала так само, уся стрясаючись від його стрімкого натиску, — «о безіменний мій, бери мене, бери мене, бери мене!» — і підкидала його на собі найвище за усі пальці, аж стегно ходором ходило і, здавалося, от-от розсиплеться, мов стара канапа, розвалиться на дрібні костомашечки, вузлики, трісочки, клаптики…

В тій екстазі, коли пальці її вже зіпріли і заблагали милосердя, його долоня сповзла з її долоні і втомлено лягла на стегно. І було те стегно пругке і тепле, і чути було, як б'ють у ньому джерела і грає скрипка зовсім неподалік — з напнутими від жадання струнами…

Панно, чому ви прикинулися мертвою? Я ж чую у ваших глибинах життя, я чую бурхливі припливи крови, котра розбігається гарячими руслами і прагне з'єднатись з моєю в пінявий коктейль…

«Що ви не кажете?»

Її обличчя ще більше повернулось до нього, а вуста прохилились в закличній усмішці, і він помітив у неї на зубах кілька крапелиночок слини, що бралася від подиху дрібнісінькими бульбашками… Десь там, за білими ґратами зубів, ворушився жагучий язичок, палало вогнем обрію піднебіння — сонце за язиком лягало на спочивок, і прощальне його проміння зблискувало у вузьких щілинках зубів, наче жарівка за шторами…

Панно, я завтра уранці рушаю в мандрівку. Покину це місто і цих людей, щоби знову кинутися на пошуки Мальви… Сліди її всюди, куди не погляну, сліди її в літі і в річці, в хмарах і шибах… І навіть у вас самих. Ваше обличчя, напевно, колись належало їй, це вродливе обличчя молодої панни, котра не зазнала особливого щастя і взяла від життя зовсім крихітку, та й ту по дорозі між пальців просіяла… Ані в браму Раю не достукалася, ані в браму Пекла не втрапила, згубилася по дорозі в Чистець — в мочарах невідання… Будь-яка жінка, що в цьому світі існує, є безперечним доказом, що