Читати книгу - "Ніч лагідна"

і білих зубів, і холодного чола, і пальців її, що пестливо торкалися його обличчя. Вона чекала якихось слів, що все розставили б на свої місця, як це бувало з Діком, але він мовчав. І вмиротворена, радіючи з того, що слів не буде, вона вмостилася зручніше на сидінні й продрімала, доки мотор не завуркотів натужніше, сповіщаючи, що вони вже завернули вгору до вілли «Діана». Прощаючись з Томмі коло хвіртки, вона поцілувала його майже машинально. Рінь на стежці під її ногами шурхотіла інакше, і звуки нічного саду здалися їй раптом відлунням чогось давно минулого, а проте вона раділа, що знов опинилася вдома. Стрімке стаккато, в якому минув цей день, далося їй ціною хоч і радісного, але незвичного напруження сил.

 IX

Другого дня, о четвертій, коло вілли зупинилося таксі, і з нього вийшов Дік. Ніколь збігла з тераси йому назустріч, силкуючись опанувати себе, відновити втрачену раптом рівновагу.

—  А де ж машина? — спитала вона.

—  Я залишив її в Арлі. Набридло сидіти за кермом.

—  З твоєї записки я зрозуміла, що ти поїхав на кілька днів.

—  Я потрапив у містраль і дощ.

—  Як тобі там було, весело?

—  Як кожному, хто їде, щоб від чогось утекти. Я одвіз Розмері до Авіньйона й там посадив її на поїзд. — Піднявшись разом з Ніколь на терасу, він поставив свою валізку. — Я не писав тобі про це в записці, щоб ти не почала вигадувати те, чого не було.

— Дякую за турботу. — До неї вже повернулося самовладання.

— Я хотів з’ясувати для себе, чи можна від неї сподіватись чогось, — а для цього мав побачитися з нею сам на сам.

— То як— можна чи ні?

— Розмері так і не вийшла з дитячого віку, — відповів він. — Мабуть, це й на краще. А ти що робила?

Вона відчула, як по-кролячому смикнулося її обличчя.

— Вчора ввечері я їздила на танці — з Томмі Барбаном. Ми вирушили до...

Скривившись, він урвав її:

— Можеш не розповідати. Роби все, що тобі заманеться, тільки я не хочу про це знати.

— А тут і нема про що знати.

— Ну, гаразд, гаразд. — І він спитав так, наче був відсутній цілий тиждень: — Як діти?

У вітальні задзвонив телефон.

— Якщо це мене, то мене немає вдома, — квапливо сказав Дік, підхоплюючи валізку. — Я йду до себе: маю деяку роботу.

Ніколь почекала, доки він зник у флігелі, потім увійшла до вітальні й зняла телефонну трубку.

— Ніколь, comment vas-tu? (Як ти? (франц.)

— Дік повернувся.

Томмі аж застогнав.

— Я в Канні, приїдь сюди. Нам треба побалакати. — Не можу.

— Скажи, що кохаєш мене. — Вона мовчки кивнула головою. Він повторив: — Скажи, що кохаєш мене.

— Так, так, — запевнила вона його. — Але зараз не можна...

— Чому не можна? — нетерпляче вигукнув він. — Адже Дік бачить, що між вами все скінчилося, — він сам відступився, це ж ясно. Чого ж він ще може вимагати від тебе?

— Не знаю. Нічого не знаю, поки... — Вона мало не сказала: «поки не спитаю Діка», — але, схаменувшись, не домовила цієї фрази: — Я напишу тобі, а завтра подзвоню.

Вона тинялася по кімнатах, задоволена собою, майже пишаючись тим, що зробила. Її тішило усвідомлення власної відчайдушності; це вже не полювання на дичину, замкнуту в загороді. Вчорашній день оживав перед нею в усіх подробицях, які витісняли з пам’яті інші хвилини, щасливі хвилини тієї пори, коли її кохання до Діка було ще незаймано чистим. Вона вже думала про те почуття з легкою зневагою, воно вже видавалося їй не стільки коханням, скільки сентиментальною закоханістю. З типово жіночою забутливістю вона пустила в непам’ять щастя тих тижнів перед шлюбом, коли вони з Діком кохалися таємно по різних закутках світу. Вчора вона просто так, без потреби брехала Томмі, клянучись, що ніколи не зазнавала такого цілковитого, такого безмежного, такого повного...

...А потім раптове каяття за цю мить зради, що так легко і безоглядно закреслила десять років її життя, повело її до будиночка Діка.

Він сидів у шезлонгу під кам’яним муром по той бік будиночка й не чув її кроків. З хвилину вона мовчки дивилася на нього. Він був заглиблений у думки, в свій власний, тільки йому відомий світ, і з легких порухів його обличчя, з того, як він зводив брови, примружував чи широко розкривав очі, стуляв чи розтуляв уста, з того, як стеналися його руки, вона вгадувала, що він переглядає крок за кроком усе своє життя — тільки своє, від неї відособлене. Ось він, стиснувши кулаки, подався вперед, ось обличчя його скривила гримаса болю, і слід його так і залишився в затуманених очах. Чи не вперше в житті Ніколь стало жаль його; тим, хто переніс душевну хворобу, важко співчувати здоровим людям, і хоч Ніколь не раз величала його рятівником, який повернув їй утрачений світ, в душі вона вважала, що енергія його невичерпна й утоми для нього не існує. Про те, що йому довелося через неї перетерпіти, вона забула, як тільки з її пам’яті вивітрилося те, що перетерпіла вона сама. Чи знав він, що вже не має над нею влади? А втім, це було байдуже, вона просто жаліла його, як колись жаліла зневаженого долею Ейба Норта, як жаліють безпорадних старих та дітей.

Вона підійшла до нього, обняла за плечі і, торкнувшись головою його голови, промовила:

— Не треба сумувати.

Він холодно глянув на неї.

— Не чіпай мене!

Розгубившись, вона відсахнулася від нього.

— Вибач, — сказав він, не дивлячись на неї. — Я саме думав про тебе — власне, про те, що я про тебе думаю...

— От і додав би це як новий розділ до своєї книжки.

— А чого ж, можна: «Окрім усіх перелічених вище психозів та неврозів...»

— Я прийшла сюди не того, щоб сваритися.

— Чого ж ти тоді прийшла, Ніколь? Я більше нічого не можу тобі дати. Я тепер намагаюся тільки врятувати самого себе.

— Від мого згубного впливу?

— Мій фах часто змушує мене спілкуватися з людьми, яких я волів би не знати.

Вона заплакала з образи й гніву.

— Ти боягуз! Ти сам себе занапастив, а провину звертаєш на мене!