Читати книгу - "Аку-аку"

Та вони все одно вибрались на неприступні кручі найвищих вершин і оселились там, спорудивши собі орлині гнізда. Кам'яними сокирами вони заходилися рубати гору, перетворивши її в неприступну башту. Довкола башти по всій горі спускалися великі тераси, густо всіяні хатками. Там і досі залишились печі, повні попелу й деревного вугілля. Таких своєрідних кам'яних печей до цього часу в Полінезії не знаходили ніде, крім острова Пасхи. Білл старанно зібрав коштовні кусочки вугілля: проаналізувавши їхню радіоактивність, можна буде визначити вік цього дивовижного гірського селища.

Довкола валялось безліч кам'яних сокир, і цілих, і по ламаних. Але найбільше тут зустрічалось знарядь жіночої праці — кам'яних товкачиків, якими розтирали таро на попої. Деякі з них були такої витонченої форми і були так майстерно відполіровані, що наші машиністи не могли повірити, що їх зроблено без токарного верстата. Біллу навіть пощастило обережно викопати з землі залишки старовинного рибальського невода.

Безперечно, колись це було добре укріплене селище. Величезний рів з оборонним муром захищав його з південного боку. З долини було принесено сотні тисяч кусків твердого базальту для опори терас, на яких стояли хатки, щоб постійні зливи не зруйнували їх. Необтесані кам'яні брили були без цементу майстерно припасовані одна до одної. Місцями в мурах були пророблені дренажні канали, місцями камені виступали, утворюючи своєрідні сходи від однієї тераси до іншої. Всього в селищі Моронго Ута нараховувалось понад вісімдесят терас, що містилися одна над одною. Висота споруди сягала п'ятдесяти метрів, а діаметр її становив десь біля чотирьохсот метрів. Отже, це найбільша суцільна споруда з усіх, які тільки коли-небудь знаходили на Полінезійських островах. Підрахунки Білла показали, що тільки в селищі Моронго Ута було колись більше жителів, ніж сьогодні на всьому острові.

Печі, колодязі і ями, в яких оберігали таро, — ось усе що залишилося від осель, не рахуючи сміття та знарядь праці. Древнє селище складалося з овальних хатинок — це були позастромлювані в землю жердини, зв'язані зверху й вкриті очеретом. Вони теж дуже нагадували хатини острова Пасхи. Для великих храмів, таких характерних для будівельного мистецтва всіх інших островів Тихого океану, тут не було місця. Однак мешканці гір знайшли своєрідний вихід. Вони вирубали в скелях позад терас невеликі круглі ніші і побудували там малесенькі храми. На рівній долівці вони встановлювали квадратами маленькі красиві камені, які стояли сторч, як фігури на шахівниці. Обряди, які не можна було виконати в таких тісних храмах, відбувались на верхній платформі пірамід, під самим небом.

Поки Білл і його помічники керували розкопками в» Моронго Ута, Ед і Карл разом з членами екіпажу судна дослідили решту острова. Всі інші штучні вершини були руїнами таких самих укріплених селищ, як і Моронго Ута. Остров'яни називали їх паре. Вздовж хребта вододілу, який, ніби гостре лезо, звивався від одної вершини до іншої, тісно, як тільки можна було, купчилися рештки древніх осель. Глибоко в долині простягалися мури хліборобських терас. Часто вони, наче сходи, піднімалися високо вгору, по схилу, і скрізь було видно залишки зрошувальних споруд. Канали, які брали свій початок високо в руслах струмків, доставляли воду до сухих терас.

Дивні жителі Рапаїті оселилися на найвищих вершинах і щодня спускалися прорубаними в урвищах стежками в долину вирощувати таро, ловити в морі рибу, черепах та омарів. Діти цих гірських мешканців жили, ніби орлята в гніздах.

Що ж злякало цих людей і примусило вибратися на верхів'я? Може, мешканці одної вершини рятувалися в горах від жителів інших вершин? Навряд, чи це було так. Селища з'єднувалися між собою хатинами, що тулилися вздовж хребтів, утворюючи суцільну оборонну споруду звернену фасадом до безкрайого моря. Може вони втекли на вершини, боячись, що опуститься морське дно? Навряд. Звідси, з гори, ми могли бачити, що берегова лінія не змінилася з тих давніх часів, бо там, де далеко в море йшла мілина, берег було очищено від каміння. В тому місці колись древні жителі побудували причали і влаштували сажалки й затони для риби, якими можна користуватися й досі.

Відповідь на цю загадку була проста. Жителі Рапаїті боялися якогось могутнього, уже знайомого їм зовнішнього ворога, військові судна якого могли в кожну мить з'явитися на обрії.

Можливо, в цей віддалений куточок їх загнав той самий ворог з іншого, уже захопленого ним острова? Чи не з острова Пасхи? Може, в легендах Рапаїті є частка істини, так само, як у переказах про битву біля рову Іко? Битви між канібалами у третю епоху острова Пасхи могли кого завгодно злякати і змусити добровільно пуститися в океан, навіть вагітних жінок і малих дітей. Адже ще в минулому столітті семеро тубільців дісталися, дерев'яним плотом цілі-цілісінькі на острів Рапаїті. Вони припливли за течією з острова Мангарева, що лежить на шляху сюди з острова Пасхи.

На Рапаїті не було ніяких статуй, але ж для них не знайшлося б і місця на вершинах гір. І якщо справді основу місцевої культури заклали жінки й діти з острова Пасхи, то вони, звичайно, в першу чергу думали про житло, їжу й безпеку, а не про величні скульптури і військові походи. Вони почали будувати собі овальні очеретяні хатини і прямокутні печі, як на острові Пасхи, а не чотирикутні хати й круглі земляні печі, як на інших сусідніх островах. Замість військових походів вони почали укріплювати свої власні житла, перетворивши їх на військові форти. І якщо ці люди справді прибули з острова Пасхи, то в них, безсумнівно, було досить настійливості, щоб своїми маленькими кам'яними сокирами перетворити й змінити весь гірський масив. Кидалось у вічі й те, що на Рапаїті й досі провідною силою є жінки, які піклуються про чоловіків, як про маленьких дітей.

До цього часу дослідники Тихого океану вважали, що на Рапаїті немає ні оброблених каменів, ні кам'яних статуй. Ми ж знайшли в горах і те й інше. Остров'яни повели нас на відлюдний гірський виступ високо над долиною на схід від Моронго Ута. Там вони показали нам місце, де, за переказом, залишали лежати тіла древніх королів, перш ніж поховати їх. Ми побачили зразок надзвичайно красивої роботи по каменю. В гірській стіні було видовбано гробницю у формі великого сaркофага, а вхід до неї замуровано чотирма квадратними плитами, так старанно припасованими одна до одної, що здавалося, ніби це природний суцільний камінь. Збоку біля гробниці було вирубано барельєф людини в половину звичайного зросту. Постать загрозливо підняла руки і скидалася на «короля» з печери Лазаруса