Читати книгу - "Аку-аку"

— Чого ви страйкуєте? — спитав я одного з чоловіків.

— А звідки мені знати, — відповів він і оглянувся, шукаючи в інших підтримки. Але ті мовчали. Кого б я не запитав, ніхто не міг нічого відповісти мені. Вони стояли невдоволені й злі.

— Все це вигадав один чоловік, — вигукнула товста жінка від дверей. — Але його тут немає.

Я попросив привести того чоловіка, і кілька остров'ян: ринулось на пошуки. Незабаром вони привели грубого типа в старій зеленій армійській шинелі без ґудзиків, босого, як усі інші, з сигаретою в зубах. Це був наш даній знайомий — безплатний пасажир.

— Чого ви страйкуєте? — знову спитав я, коли він з зарозумілим виглядом зупинився переді мною. Всі інші чоловіки й жінки висипали з хат і похмуро обступили нас.

— Ми хочемо більше заробити собі на харчі, — відповів він, димлячи далі цигаркою і не виймаючи рук із кишень.

— Але ж ви одержуєте стільки, скільки самі попросили і скільки платять робітникам на Таїті.

— Ми хочемо більше, бо ми їмо свої харчі й спимо дома.

Позад нього я побачив зелені листяні пакуночки з попої, розвішані на деревах серед бамбукових хатин. Я трохи знайомий з оплатою праці у Французькій Океанїї і тому розумів, що їхні вимоги безпідставні. Якщо я здамся, післязавтра вони знову застрайкують і почнуть вимагати ще чогось.

Тому я рішуче заявив, що буду дотримуватися умов, на які ми пристали того вечора, коли я згодився на всі їхні вимоги. У відповідь остров'яни сказали, що більше не будуть працювати.

Поряд зі мною стояла схвильована товста вахіне з такими мускулами, що могла б налякати будь-кого. Тут ще були такі самі, як вона і в мене раптом з'явилась цікава думка. Я звернувся до жінок:

— Невже ви, жінки, допустите, щоб ваші чоловіки вилежувалися дома й спали в такий час, коли на Рапаїті можна знайти роботу і одержати за неї платню? Тепер, коли в лагуні стоїть судно, повне харчів, одежі та інших товарів?

Я влучив у ціль. Огрядна молодиця, що стояла біля мене, взяла на сміх свого чоловіка, і варто їй було тільки виділити його з гурту, як він одразу сховався назад і тільки його й бачили. Серед жінок знявся галас. Раптом наперед вийшла, як Жанна д'Арк, Леа і, взявши, руки в боки, пройшлась повз чоловіків, що стояли, роззявивши роти.

— Навіщо тобі чоловіки, хіба ми гірші за них? — гукнула вона.

Жінки схвально загомоніли. Я глянув на цих моторних дівчат і подумав: адже на цьому острові тільки вони й працюють.

Не встиг я опам'ятатись, як Леа вже ходила від хати до хати. Показуючи на Моронго Ута, вона вигукувала свої накази, і з хаток виходили жінки. Ті, в кого були маленькі діти, залишали їх на дочок чи на бабусь, а ті, що прали біля струмка, кидали мокру білизну і праники. Поля з таро лишалися без догляду, поки чоловіки не зголодніють.

І ось Леа, струнка, як солдат, уже марширує поперед жіночої бригади в гори. Наполеон відчув би гордість за свою корсіканську кров, коли б побачив, як чітко вона крокує, співаючи «Марсельєзу». Але чим далі до кінця. довгої низки, то все більше «Марсельєза» зливалася з місцевими мотивами, а останні жінки вже співали справжні мелодії хули, кокетливо вихиляючись усім тілом. Єдиними кавалерами в цьому поході були Мані і я, і коли раніше Мані тільки посміхався, то тепер йото просто душив сміх.

Почувши шум, Білл і Ларсен, що сиділи нагорі, виповзли з намету і мало не скотилися в долину від подиву, коли побачили, хто до них іде.

— Ось вам землекопи, — сказав я. — Давайте лопати!

Отямившись, Білл схопив кирку і вручив її одній з найвродливіших дівчат. Та була така захоплена, що кинулась йому на шию і дзвінко поцілувала. Білл ледве врятував окуляри та капелюх. З відчаєм позираючи на мене, він повільно опустився на ящик і почав витирати щоку.

— Відколи я працюю археологом, такого зі мною не траплялося, — сказав він. — Я навіть не думав, що ця наука таїть у собі стільки несподіванок. Цікаво, кого ти приведеш сюди наступного разу?

Леа та її жіночий батальйон не осоромились, Такого темпу роботи я не бачив ні в Сполучених Штатах, ні в Норвегії. Земля і дерен летіли вниз з такою швидкістю, що Білл просто збився з ніг, наглядаючи, щоб усе робилося як слід. Розумні й кмітливі жінки на чолі з Леа були зразковими землекопами. Коли треба було відкопати якусь деталь, вони орудували кельнями настільки ж обережно, наскільки енергійно скидали дерен і землю кирками та лопатами. Поступово мури й башти Моронго Ута почали виблискувати на сонці іржавочервоним і сталевосірим кольором. Коли скінчився робочий день, Білл був такий змучений, що ледве доліз до намету. Наступними днями жінки не зменшували свого темпу.

А внизу в селищі сиділи чоловіки і їли попої. Коли настав день виплати і жінки повернулись додому з грошима й товарами для себе й для дітей, чоловіки пожбурляли пакуночки з попої і похмурі пішли до свого мудреця з Таїті. Такого кінця ніхто не сподівався.

Священик, вождь і Мані весь час були на нашому боці, але вони нічого не могли вдіяти. Тепер вони привели до мене чоловіків і попросили вибачити їх. Чоловіки також хочуть працювати за платню, встановлену на Таїті.

Ми поставили жінок з одного краю, а чоловіків — з другого. Почалося змагання за швидкість і за якість. Ні ті, ні інші не хотіли поступатися, і, мабуть, жодні руїни в світі не бачили таких енергійних робітників. Знизу з судна здавалося, ніби на гору напала сарана. Зелень, що вкривала Моронго Ута, з дня на день відступаючи донизу, все більше оголяла коричньовочервону скелю. З’являлися тераси й мури, і невдовзі вся вершина, ніби храм шоколадного кольору, засяяла на тлі блакитного неба.

На інших вершинах навколо нас піраміди залишилися зарослі зеленню, ніби замки гірських тролів. Однак, не вірно називати Моронго Ута замком. Тепер, піднявшись на гору, кожен міг побачити, що це не житло одної сім'ї, а покинуті руїни цілого селища. Той, хто називав їх фортом, помилявся так само, як і той, хто вважав, що це хліборобські тераси. Тут, на найвищих вершинах, жило колись все населення острова.

Для людей, які першими натрапили на цей острів, вистачало землі і в долинах між горами.