Читати книгу - "Експансія-I"

міністра закордонних справ, роботу, вторгаючись не в свої прерогативи. Однак минали місяці, Франко не дзвонив; пішов Суньєр, призначили іншого «Меттерніха», а він, Гонсалес, усе ще був у відставці. Тоді стомлений чеканням діла генерал дозволив собі в колі близьких друзів висловити критичні зауваження на адресу каудільйо, який забуває тих, з ким починав справу; через п'ять днів після цього йому подзвонив невідомий і, не назвавшись, порекомендував бути обачнішим у формулюваннях, особливо коли мова йде про людей, оточених любов'ю нації. Безгрішних немає, за кожним є дещо, яке дає змогу вжити таких заходів, котрі доведуть людям, що й він, генерал, заслуговує не просто відставки, а ув'язнення в тюрму як людина, що запустила руку в кишеню казни».

Генерал не встиг обізватись, як трубку акуратно поклали на важіль; саме у той день — уперше в житті — він пере жив принизливе відчуття власного безсилля; немає нічого прикрішого за неможливість відповісти на образу!

Ось тоді він і сказав собі те, чого ніколи досі не дозволяв собі навіть подумати: «В жодному нормальному суспільстві таке немислиме. Я розплачуюсь за те, що допомагав будувати тюрму. Все марно. Треба затаїтися й ждати. Я живу в приреченій країні, де все побудовано на алогізмах, де горе називають щастям, а терор — свободою. Мені отмщеніє і аз воздам».

Відтоді він не навідувався до клубу, з дому виходив на прогулянку, а зі своїм колишнім помічником Веласкесом, який відповідав за розвідувальну сітку в Англії та Сполучених Штатах, зустрічався тільки в ліфті, коли той приїздив з Лондона. Добре, що жили в одному будинку й розуміли один одного без слів.

Саме після того дзвінка йому стало ясно, що сподіватися на якісь зміни, поки живий Франко, — безглуздя, легковажність, старечий маразм, марне мріяння; треба затаїтись і ждати; зміни відбудуться, але це станеться значно пізніше, з розвитком у країні індустрії і науки; порятунок у тому, щоб зробитися непомітним, розчинитись, стати часточкою маси, відмовившись від того, що визначало індивідуальність Альфредо-Хосефа-і-Рауля Гонсалеса.

Проте в тодішній Іспанії і таку манеру поведінки треба було замотивувати, щоб чиновник Пуерто-дель-Соль, який одержував щоденні рапорти про нього, Гонсалеса, про його зустрічі, прогулянки, про розмови, стан здоров'я, відправлення природних потреб з жінками, про покупки, телефонні дзвінки, чи не здригнувся на чомусь, не пішов радитись з керівниками, що спричинилося б ще до жорстокішого стеження, а то й до акції; Франко на це був великий мастак, особливо полюбляв такі операції по усуненню противників, які були пов'язані з авіакатастрофами або з організаціями терористичних актів руками лівих підпільних угруповань.

Тому, переказившись у спальні після того дзвінка, Гонсалес викликав лікаря Мендосу; переглянувши перед цим довідник внутрішніх хвороб, де йшлося про симптоми інфаркту, поскаржився, що не може дихати, дуже болить у лівому підребер'ї, часті позиви до блювоти.

Мендоса по праву вважався дорогим лікарем, консультуй вав Гонсалеса ще з того часу, коли той був одним із шефів розвідки, не поривав з ним стосунків і після відставки, бо досяг такого місця під сонцем, що міг дозволити собі рідкісну розкіш: нічого й нікого не боятися. На гроші, зароблені практикою, він купив величезну латифундію в Галісії, вклав гроші в акції універмагів і придбав пай у «Ереро і Фереро», — кращих мадрідських магазинах виробів із шкіри. На відміну від міністра, генерала, начальника департаменту, функціонера міністерства фаланги, його не могли звільнити, сам собі хазяїн, своя клініка, та й рахунок у банку цілком надійний.

Вислухавши Гонсалеса, лікар потримав свої тонкі холодні руки на його могутніх волосатих грудях, поставив десяток неквапливих запитань, потім схилився до його голови і тихо прошепотів:

— У вас немає інфаркту… Якщо ви хочете стенокардії, то насамперед замотивуйте біль у сонячному сплетенні…

… Півроку Гонсалес провів у ліжку, хоч кожного ранку робив гімнастику, щоб м'язи не стали мов ганчірки; Мендоса, який розумів ситуацію як ніхто інший, розпустив чутки, що генералові три чисниці до смерті, серце нікудишнє, який жаль, людина в розквіті сил, уявляю, який це буде удар для каудільйо, диво, коли Гонсалес виживе, я не можу дати гарантії, що летальний кінець не настане в будь-яку хвилину. Тиранія любить убогих; стежити за Гонсалесом перестали; небезпеки ніякої, живий покійник. Ось тоді він і розпочав здійснювати той план, що його розробив, поки вмирав. Суть цього плану зводилась до того, щоб неймовірно розбагатіти, бо лише багатство могло зробити його не досяжним для ворогів, час пустих гасел про «єдність і благо нації» скінчився, все повернулося на круги своя, могутність людини, її потрібність визначалися віднині тільки тим, скільки грошей лежало на її рахунку і якою кількістю земель вона володіла.

Гонсалес розумів, що він не зможе розбагатіти, лежачи в ліжку і читаючи книжки, беручи фоліанти з старовинних шаф ручної роботи; потрібно спілкування, аналіз новин, причому не пустих, газетних, а живих, почерпнутих у тих колах, де є доступ до реальної, а не обструганої інформації. Таке спілкування — щоб воно не викликало нового циклу робіт проти нього з боку секретної поліції, — так само має бути старанно замотивованим. Тому лікар Мендоса подзвонив йому й сказав, що можна вставати, особливої загрози для серця поки що немає; звичайно, не слід перевантажувати себе, але бувати на кориді чи на футболі аж ніяк не забороняється, якщо, звичайно, вмієте контролювати емоції, бо доля усіх болільників — принизливий інфаркт на трибуні, коли ніхто не захоче вам допомогти, і не через те, що люди погані, просто всіх у той момент цікавитиме пас Пепе лівому захисникові «Реалу» Карденасу, той майстерно б'є по низу з правої, або ж — якщо йдеться про Пласа де торос — люди чекатимуть завершального удару Бласа, який чудово держить ліву ногу, вигинаючи її тятивою перед кидком на бика, так само, як це робив Педро Ромеро з «Фієсти», котру написав дон Ернесто, що воював проти каудільйо з росіянами. Кремль платить письменникам злитками платини, купують на корені, всім відомо…

З того часу Гонсалес почав відвідувати кориди, обачно відновив знайомства, приглядався, прислухався; мистецтва лицедійства вчитися йому не доводилось, асом розвідки вважався цілком заслужено, а підтримав Франко лише тому, що був переконаний: Іспанії потрібен порядок, країна ще не готова до безмежної демократії, яку запропонували республіканці; мають минути роки, перш ніж народ зможе користуватися її благами безкровно; спочатку треба навчитися вислухувати супротивну точку зору й тактовно висувати свої докази, а не палити з кольта в лоб опонента. Він не міг собі уявити, що перемога порядку прийде з терором і