Читати книгу - "Сонячний Птах"

спис, виготовлений умисне для полювання на лева. То була така важка й громіздка зброя, що лише могутній чоловік міг обходитися з нею. Ратище завтовшки як зап’ясток Ланнона й удвічі вище за нього було виготовлене з ретельно підібраного твердого дерева, оброблене вогнем й обмотане зеленою шкірою, якій дозволяли висохнути і стягтися на дереві.

Гладеньке лезо, широке й важке, було прив’язане до ратища вузькими смужками шкіри й загострене, наче бритва. Воно мало максимально проникнути в глиб плоті, а занурившись, утворити глибоку рану, з якої щедро литиметься кров.

– Бажаю, щоб це лезо натрапило на серце, – прошепотів Гай, а потім голосніше промовив: – Ричи для мене, Великий Леве Опета.

Ланнон простяг руку й доторкнувся до плеча свого головного жерця. Він коротко стиснув його.

– Лети для мене, Сонячний Пташе, – сказав він і відвернувся.

Зі щитом на спині, ретельно стежачи за тим, щоб не показувати «очі», Ланнон рушив до звіра, який на нього чекав. Він ішов, високий і гордий у сонячному світлі, цар у всьому, крім назви, й серце Гая пішло за ним. Гай тихо молився, сподіваючись, що боги досі його слухають.

Ланнон ішов крізь м’яку траву, що доторкалася йому до колін. Ідучи, він пригадував поради найстаршого й найкращого зі своїх майстрів полювання, повторюючи кожен рух, кожне слово, яке той йому сказав:

– Не показуй йому «очі», поки він не заричить.

– Намагайся, щоб він біг на тебе під кутом.

– Він нападає з низько опущеною головою. Ти мусиш прицілитися збоку йому в груди.

– Череп у нього, як залізо, кістки плеча відвернуть убік найтвердіший метал.

– Існує лише одне вразливе місце. Там, де починається шия, між хребтом і плечем.

Пригадав він і слова єдиного чоловіка серед них усіх, хто будь-коли зустрічався з великим левом, Гамількара Барки, сорокашестирічного Великого Лева Опета:

– Коли спис проникне йому в тіло, тримай його, мій сину, припади до нього всім своїм життям. Бо великий лев ще живий, і тільки це ратище зможе не підпустити його до тебе, поки він не помре.

Ланнон ішов, не зупиняючись, дивлячись на чорну тушу буйвола з розпухлим черевом і не бачачи жодного знаку від звіра, на якого він полював.

«Вони помилилися, – подумав він. – Там немає нічого».

Він чув, як калатає в тиші його серце, як шарудять його кроки і як хрипить і насвистує його подих. Він дивився на мертвого буйвола й ішов до нього, щораз міцніше стискаючи ратище свого списа під правою пахвою.

«Нічого там немає. Великий лев звідси пішов», – думав він і раптом побачив перед собою якийсь рух. Лише два вуха на мить піднялися, потім знову опустилися, але тепер він знав, що лев там і чекає на нього. Він відчув, як його ноги починають волочитися, як вони обважніли від страху, але примусив себе йти вперед.

«Страх усе руйнує», – подумав він і доклав усіх зусиль, щоб придушити його, але страх придавив його своїм тягарем, він лежав на дні його шлунка, наче масло. Він усе йшов і йшов уперед, і несподівано великий лев підвівся на ноги поруч із тушею буйвола. Він стояв, дивлячись на нього, з нашорошеними вухами, ліниво помахуючи хвостом, із задертою головою, стояв, не відриваючи від нього погляду, й Ланнон гучно зітхнув, набравши повні груди повітря. Він не сподівався побачити його таким великим. Він пропустив один крок, вагаючись. Лев був великий, неймовірно великий, наче грізне створіння з кошмару.

Ланнон був за двісті кроків від нього й ішов йому назустріч, ховаючи «очі» і спостерігаючи, як хвіст велетенського кота метляється швидше від збудження, у міру того як він наближався.

Відстань до лева скоротилася до ста кроків, і тепер хвіст сердито, наче батіг, ляскав по боках лева. Кіт трохи присів, притиснувши вуха до черепа. Ланнон тепер міг бачити його очі, гарячі жовті очі на смугастій морді.

Він усе наближався, й шерсть у гриві великого лева стала сторч, набагато збільшивши розміри його голови, вона опустилася трохи нижче, коли він присів. Його хвіст розлючено ляскав, а Ланнон підходив щораз ближче й ближче.

Тепер їх розділяли півсотні кроків, і великий лев заричав. У тому ричанні був і погрозливий гуркіт далекого грому, і стугоніння землі, яку трусять підземні поштовхи, і шурхіт штормових хвиль, що накочуються на піщаний берег. Ланнон зупинився, він не міг іти далі з цим звуком у вухах. Він стояв, застигнувши на місці, дивлячись на жахливого звіра, якого розбирала лють.

Протягом кількох секунд він вагався, потім раптовим порухом, що народився зі страху, висмикнув щит із-за спини й показав очі. Палахкотючі кружальця були саме тим, що було потрібно, аби прискорити хвилю гніву звіра. Чорний хвіст із китичкою на кінці завмер у нерухомості, злегка піднятий над рівнем спини, голова упала низько йому на груди, й він помчав в атаку.

У ту саму мить, коли почався напад, Ланнон піднявся навшпиньки й стрибнув уперед. Кайдани страху впали з його тіла, і він побіг назустріч коту, що мчав на нього широкими й легкими кроками. Він біг навскіс до напрямку атаки великого лева, примушуючи того обертатися до нього, нападати під кутом, підставляючи йому шию й груди збоку.

Коли Ланнон біг, наконечник списа танцював над землею попереду нього, наче жук-світлячок у промінні сонця.

Великий лев мчав швидко й низько, його голова опустилася так, що неймовірно грізні загнуті ікла кольору слонової кістки майже доторкалися до грудей. Здавалося, він плазував у високій траві, як змія, коли підготувався до останнього стрибка, і його величезний тулуб заповнив усе поле Ланнонового зору.

В останню з можливих миттєвостей Ланнон легенько підняв наконечник списа, націливши його в єдине вразливе місце на початку шиї, і великий лев настромився на нього усією вагою.

Лезо вгородилося в брунатне пухнасте тіло, всмоктуючись у плоть, яка не чинила опору, й зворотний удар підбив ратище й штовхнув Ланнона, що відлетів назад і впав навколішки, – але він не випустив списа з рук.

Навколо нього шаленів шторм, високі хвилі звуку накочувалися на нього, б’ючи по його барабанних перетинках, – це великий лев люто ричав у передсмертній агонії. Ратище з настромленим на нього левом згиналося й смикалося в його руках, молотило його по ребрах, дряпало його плоть і вкривало її синцями, трясло його так, що зуби клацали по щелепах і кусали язик. Він не випускав списа з рук.

Його відірвало від землі й високо підкинуло на ратищі списа, коли великий лев поточився, і знову вдарило об землю, коли великий