Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

вони з бронзи. Але якраз тому що він міг на них дивитися, вони йому не належали, то були вже руки іншого, зовні, як дерева, як відкиди, що дрижали на поверхні Сени, відрізані руки. Він заплющив очі, й вони знову стали його: біля теплого каменя був лише кислий і звичний присмак, насилу відчутний присмак мізерної мурашки. Мої руки; неоціненна віддаль, яка відкриває мені речі й назавжди відокремлює мене від них. Я ніщо, в мене нічого немає. Так само невіддільний від світу, як і світло, й одначе такий самий вигнанець, як і світло, що ковзає поверхнею каміння й води, тож ніколи мене ніщо не зачепить мене й не замулить піском. Зовні. Зовні. Поза світом, поза минулим, поза самим собою: воля — це вигнання, і я приречений бути вільним.

Він ступнув кілька кроків, знову зупинився, сів на балюстраду й поглянув, як біжить вода. Що ж робити мені з цією свободою? Що ж робити мені з самим собою? Його будучність націлили на чіткі завдання: вокзал, потяг до Нансі, казарма, володіння зброєю. Та ні ця будучність, ні ці завдання йому вже не належали. Йому вже ніщо не належало: війна переорювала землю, та була не його війна. Він був сам-самісінький на цьому мосту, сам на цілому світі, й ніхто не міг віддати йому наказ. «Я вільний ні для чого», — втомлено подумалося йому. Жодної признаки ні на землі, ні на небі, предмети цього світу були геть поглинуті своєю війною, вони обертали на схід свої численні голови, Матьє біг поверхнею речей, і вони не відчували того. Забутий. Забутий мостом, який байдуже тримав його на собі, забутий цими дорогами, які бігли до кордону, забутий цим містом, яке поволі підіймалося, щоб угледіти на обрії пожежу, яка його не стосувалася. Забутий, незнаний, самісінький: запізнілий; всі мобілізовані вирушили до своїх частин ще позавчора, йому не було чого тут робити. Чи поїду я потягом? Це не має значення. Поїхати, лишитися, втекти: не ці дії ставляють на кін його свободу. І все ж таки треба було ризикнути нею. Він ухопився обома руками за камінь і схилився над водою. Однісінький стрибок — і вода поглине його, і його свобода стане водою. Супокій. А чом би й ні? Це безіменне самогубство теж буде абсолютом. Законом, вибором, мораллю. Єдиний, незрівнянний учинок, який на мить осяє міст і Сену. Досить лише трохи нижче схилитися, і він обере вічність. Він схилився, та руки не відпускали камінь, вони тримали на собі всю вагу його тіла. Чом би й ні? В нього не було особливої причини топитися, та не було й особливої причини, щоб завадити цьому. А цей учинок лежав тут, перед ним, на чорній воді, змальовував йому його майбутнє. Всі линви обрубані, ніщо на світі не могло стримати його: ось вона, жахлива, остання свобода. Глибоко всередині він відчув калатання свого ошалілого серця; один порух, долоні розтуляються, і я знищу Матьє. Над річкою тихо знялося запаморочення; небо й міст завалилися: лишилися тільки він і вода; вона піднімалася до нього, лизала його звішені ноги. Вода, його будучність. Тепер це правда, я накладу на себе руки. Зненацька він вирішив не робити цього. Вирішив: це буде всього лиш випробуванням. Він прийшов до тями на ногах, він уже йшов, ковзав корою мертвої зорі. Це буде наступного разу.

Вона бігла головною вулицею й чула ще два чи три посвисти, далі нічого не було чути, і от головна вулиця теж зробилася в'язницею: тут нічого не відбувалося, фасади кам'яниць були сліпі й плоскі, всі віконниці зачинені, війна була в іншому місці. На мить вона сперлася на водяну колонку, її охопили неспокій і розчарування, та вона не знала, чого сподіватися: може, світанку, відчинених крамниць, людей, що будуть обговорювати події. Не було нічого: світло осявало у великих політичних містах посольства і палаци; а вона була ув'язнена в звичайній собі нічній пітьмі. «Завжди все відбувається деінде», — подумала вона, тупнувши ногою. Вона почула шурхіт: таке, наче хтось тихенько йшов за нею назирці. Вона затамувала подих і довго прислухалася, та звук той не повторився. Їй було зимно, од страху аж горло перехопило: вона вже подумала було, чи не краще було б вернутися додому. Та вона не могла повернутися, її кімната наганяла на неї жах; тут вона принаймні вона йшла під небом усіх людей, те небо поєднувало її з Берліном і Парижем. Вона почула позаду себе довге шкряботіння, й цього разу в неї вистарчило хоробрости обернутися. То був усього лиш кіт: вона угледіла його сяйливі зіниці, кіт перетнув бруківку справа наліво, то була недобра прикмета. Вона знову рушила своєю дорогою, звернула на вулицю Тьєр і, захекавшись, зупинилася. «Літаки!» Вони глухо дудоніли, мабуть, вони були ще десь далеко. Вона прислухалася: звук той не з неба линув. Сказати б… «Та звісно ж, — із досадою подумала вона, — це хтось хропе». То був нотаріус Леска, вона впізнала вивіску в себе над головою. Він хропів, а вікна були відчинені, вона не стрималася од сміху, а потім регіт її зненацька завмер: вони усі сплять. Я сама на вулиці, оточена сонними людьми, ніхто не бере мене до уваги.

Скрізь на землі вони або сплять, або готують у кабінетах свою війну, жоден з них не тримає в голові мого наймення. Але ж я тут! — обурено подумала вона. — Я тут, я бачу, я відчуваю, я існую так само, як і Гітлер!

За хвилю вона знову рушила вперед і дійшла до еспланади. Під Лаоном простягалася похмура долина. Вдалині вряди-годи блимали вогники, та вони її не заспокоювали; Івіш добре знала, що вони освітлюють: рейки, дерев'яні шпали, камінці та вагони на запасних коліях. В кінці долини був Париж. Вона зітхнула: якби він був охоплений вогнем, то на овиді сяяла б заграва. Вітер ляскав її по колінах пеленою сукні, та вона не рухалася з місця. «Париж там, він ще сяє од світла, може, це його остання ніч». Цієї самої миті якісь люди піднімаються і спускаються бульваром Сен-Мішель, інші прямують в «Дом», дехто з них, може, знає її й балакає до когось. «Остання ніч — а я тут, у цій чорній воді, й коли я стану вільною, то побачу там лише купу руїн і намети поміж камінням. Боже милий, — подумала вона, — Боже милий! Зроби так, щоб я могла побачити його останній раз». Вокзал був якраз під нею, ці