повести її туди в жовтні, а тепер вони дощенту зруйнують його бомбами. Ану ж бо це станеться сьогодні вночі? Серце мало не вискакувало їй із грудей, руки і плечі похололи: що може їм завадити? Може, якраз о цій порі від Парижа вже лишився тільки попіл, а вони приховують це, щоб не викликати паніку серед населення. А, може, це заборонено міжнародними угодами? Як дізнатися? «О, — люто подумала вона, — я певна, що є люди, котрі знають; а я нічогісінько не тямлю в цьому, мене тримали у невіданні, змушували вчити латину, ніхто нічого мені не казав, і от! Але я маю право жити, — розгублено подумала вона, — мене пустили світ, що я жила, я маю на це право». Вона відчула таку глибоку образу, що впала на подушку й затряслася од ридань. «Це так несправедливо, — пробурмотіла вона, — навіть за найкращих обставин воно протриває шість, десять років, і всі жінки будуть убрані як медсестри, а коли все скінчиться, то я буду стара». Та сльози вже не котилися з її очей, серце захололо, мов крига. Вона різко випросталася. «Кому, кому потрібна війна?» Якщо взяти всіх людей поодинці, то вони не войовничі, вони думають лише про те, щоб поїсти, заробити і настругати дітей. Навіть німці. І все-таки війна прийшла, Гітлер оголосив мобілізацію. «Та не міг він вирішити це сам», — подумалося їй. І на думку їй спала фраза, — де ж вона її прочитала, здається, в якійсь газеті, якщо не почула за сніданком від одного з батькових клієнтів, — хто стоїть за ним? Вона тихо потворила її, насупивши брови і дивлячись на носаки своїх пантофлів: «Хто стоїть за ним?», сподіваючись, що все з'ясується, вона подумки перебирала назви всіх тих темних сил, які заправляють світом: франко-масонів, єзуїтів, двохсот родин, гендлярів зброєю, золотих магнатів, грошових мішків, американських трестів, Комуністичного Інтернаціоналу, ку-клукс-клану; либонь, тут було всього потроху, але було й ще щось, може, якесь цілковито таємне і всемогутнє об'єднання, що його й назви ніхто не знав. «Але що ж вони хочуть?» — подумала вона, і щоками її покотилися сльозини відчаю. Якусь хвилю вона намагалася вгадати їхні наміри, та в голові була пустка, всередині обертався якийсь металевий обруч. «Аби ж то хоч знаття, де та Чехословаччина!» Якось вона прикріпила кнопками на стіні велику синьо-жовту акварель: то була Европа, минулої зими вона розфарбувала її задля розваги, заглядаючи в атлас і трохи підправляючи обриси; вона скрізь домалювала річки, понамальовувала гори на берегах, які були надто вже плоскі, та надто ж вона остерігалася наносити на мапу назви: то було б надто вже науково і претензійно; кордонів теж не було: вона страх як не любила пунктирних ліній. Вона підійшла до мапи: Чехословаччина була десь там, серед густо населених країв. Наприклад, отут, якщо тільки це не Росія. А де Німеччина? Вона дивилася на велику жовту гладеньку пляму, облямовану голубим, думала собі: «Яка ж велика ця земля!» і почувалася загубленою. Вона одвернулася, скинула свій шляфрок і гола поглянула на себе в дзеркало, зазвичай це трохи втішало, якщо в неї траплялися прикрощі. Та зненацька вона побачила себе геть малою, бур'яниною з шерехатою шкірою, бо вона вкрилася сиротами, а тут ще ці гострі пипки, стирчать як бозна-що, вона ненавиділа їх, справжнісіньке шпитальне тіло, створене для ран, подейкують, ніби вони гвалтуватимуть усіх жінок, вони можуть одрізати мені ногу. Вони увійдуть до її кімнати, побачать її голу під простирадлами: у вас п'ять хвилин, щоб одягнутися, і обернуться до неї спиною, як ото до Марії-Антуанети, але почують усе, м'який тупіт ніг на килимку біля ліжка і шурхотіння тканини об шкіру. Вона взяла панталони й панчохи і хутко наділа їх, лихо краще зустрічати навстоячки і вбраною. Коли вона вбрала спідницю і блузку, то стала почуватися безпечніше. Та коли надівала черевички, в коридорі басом почали наспівувати по-німецькому:
Ich hatte einen Kameraden…[17]
Івіш метнулася до дверей і відчинила їх: вона зіткнулася віч-на-віч із батьком, вигляд у нього був урочистий і веселий.
— Що ти співаєш? — люто вигукнула вона. — Що це ти дозволяєш собі?
Він глянув на неї з усмішкою розуміння.
— Зачекай, — сказав він, — зачекай-но трохи, жабенятко моє, ми ще побачимо нашу Святу Русь.
Грюкнувши дверима, вона повернулася до своєї кімнати. «Начхати мені на Святу Русь, я не хочу, щоб зруйнували Париж, і якщо вони дозволять собі щось таке, то побачиш, як французькі літаки полетять бомбувати твій Мюнхен!»
Звуки кроків затихли в коридорі, все огорнула тиша. Івіш напружено стояла посеред кімнати, намагаючись не дивитися в дзеркало. Зненацька пролунало троє наполегливих посвистів знадвору, з вулиці, вона затремтіла всеньким тілом. Надворі. На вулиці. Все відбувалося надворі: її кімната була в'язницею. Її життям розпоряджалися скрізь, на півночі, на сході, на півдні, скрізь у цій отруєній ночі, прошитій блискавками, наповненій шепотінням і змовами, та тільки не тут, де була вона ув'язнена і де таки нічого не відбувалося. Руки й ноги її затремтіли, вона взяла сумочку, провела гребінцем по косах, безгучно відчинила двері й вислизнула назовні.
Надворі. Все надворі: дерева на набережній, дві кам'яниці біля мосту, які ружують ніч, застиглий галоп Генріха IV над моєю головою — все, що важить. Всередині геть нічого, навіть диму немає, нічогісінько немає всередині, нічого. Я — ніщо. Я вільний, подумав собі він, відчуваючи, як пересохло у роті.
Посеред Нового мосту він зупинився і зареготався: цю свободу я шукав дуже далеко; а вона була так близько, що я не міг її бачити, не міг до неї доторкнутися, вона була тільки мною. Я — моя свобода. Він сподівався, що настане такий день, коли його переповнить радість, наскрізь прошиє блискавиця. Та не було ні блискавиці, ні радости: тільки ця злиденність, ця порожнеча, охоплена запамороченням перед самим собою, ця тривога за те, що його власна прозорість заважає побачити самого себе. Він простягнув руки і легенько провів ними по каменю балюстради, він був нерівний, порепаний, мов закам'яніла губка, ще тепла від пополуденного сонця. Ось він, цей камінь, величезний і масивний, він ховає в собі розчавлене безгоміння, стиснутий морок, який становить собою сутність речей. Ось він, повнота. Йому хотілося б зачепитися за цей камінь, розплавитися в ньому, наповнитися його непрозорістю, його супокоєм. Та камінь не міг стати йому в пригоді: він був зовні, назавжди. І все ж таки руки його були на білій балюстраді: коли він дивився на них, то йому здавалося, ніби
