Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

- Я б за неї не переймався, - заспокоїв він. - Думаю, що в неї все гаразд.

Сан Мун усе ж не здавалася втішеною.

Діти по черзі скуштували юшку і поробили мордочки.

Він скуштував знову:

- У Вонсані є що людині робити. Там такий білий пісок. Я на власні очі його бачив. І хвилі сині такі.

Сан Мун відсутнім поглядом подивилася в казан.

- Тож не вір чуткам, добре? - сказав він.

- А які чутки? - спитала вона.

- Та взагалі не треба чуткам вірити.

У 33- му таборі весь особистий самообман поступово спадав із людини, -навіть найфундаментальніші неправди, якими колись формувалася особистість, наче відсихали й падали. У командира Ґа це сталося під час одного побиття камінням. Такі покарання відбувалися біля річки, де берег був укритий галькою. Коли когось ловили при спробі втечі, його по пояс заривали в ту гальку коло самої води, і на світанку повільну, майже нескінченну процесію в’язнів проганяли повз нього. Винятків не було: кинути повинен був кожний. Якщо ти кинув слабенько, охоронці кричали, щоб кидали сильніше, але другого кидка не вимагалося. Він брав у такому участь тричі, але десь у хвості колони, тож покараний на той момент уже був не людиною, а місивом, неприродно пригнутим до землі, масою, від якої вже навіть не здіймалася пара.

Але одного ранку він випадково опинився на початку колони. Моннан було важко ходити по круглому камінню. Їй був потрібен хтось, щоб підтримати, вона його розбудила рано, і вони опинилися на початку - це все його не хвилювало, доки він не зрозумів, що тепер той нещасний буде ще притомний і щось думатиме. Камінь холодив руку. Він чув, як камені попереду влучають у ціль.

Притримуючи Моннан, він наблизився до напівпохованого під камінням чоловіка, який здійняв руки, захищаючись. Він намагався щось сказати, але видавав якісь незв’язні звуки, і з ран текла кров, ще гаряча.

Наближаючись, він побачив татуювання на закривавленому чоловікові, за мить зрозумів, що на них кириличні літери, і тут побачив наколоте на грудях обличчя…

- Капітане! - гукнув він, випускаючи з руки камінь. - Капітане, це я!

Капітан повів очима, впізнаючи, але не зміг нічого вимовити. Його руки й далі ворушилися, немовби він намагався розчистити перед собою якесь павутиння. При тій спробі втечі якимсь чином він позривав нігті.

- Не треба! - сказала Моннан, а він відпустив її і присів біля капітана, узявши старого моряка за руку:

- Капітане, це я, з «Чунми»!

Охоронців було всього двоє: то були молоді люди з кам’яними обличчями і стародавніми гвинтівками. Вони почали кричати, слова вилітали в них якимсь уривчастим гавкотом, але він не відпускав руки старого.

- Третій помічник! - промовив капітан. - Хлопче, я казав, що захищатиму вас усіх. Я знову врятував свою команду.

Було щось страшнувате в тому, як капітан дивився в його бік, ніби не зовсім бачив його.

- Ти маєш утекти, синку, - сказав старий. - Зроби ну хоч що-небудь, утечи!

Почувся попереджувальний постріл, і Моннан підповзла до нього, благаючи повернутися в колону.

- Не дай своєму товаришу побачити, як тебе застрелять, - сказала вона. - Хай твоя смерть не стане останнім, що він побачить!

Із цими словами вона затягла його назад у колону. Охоронці розворушилися, різко вигукуючи команди, і Моннан майже перекрикувала їх:

- Кинь свій камінь! - наказала вона. - Ти мусиш! - І, наче подаючи приклад, прицільно пустила камінь, і він сильно черкнув капітанові голову, вирвавши на вітер пасмо волосся.

- Зараз же! - крикнула вона, і він узяв камінь і з силою кинув, влучивши у скроню капітанові. І то було останнє, що той побачив.

Потім, за бочками з дощовою водою, він не витримав.

Моннан узяла його за руку, намагалася заспокоїти.

- Ну чому не Ґіль?! - питав він її. Він не міг стримати сльози. - Ну ще другий помічник - то було б зрозуміло. Навіть офіцер Со… Але ж не капітан! Він виконував усі правила, за що ж його так?! Чому не мене? У мене ж нічого, нічого немає. За що він удруге потрапив у в’язницю?!

Моннан пригорнула його.

- Твій капітан відбився, захистив себе, - сказала йому вона. - Він опирався, не дав їм забрати своє «я». Він помер вільним.

Його душили сльози, і вона пригорнула його, як дитину.

- Тихо, тихесенько, - примовляла вона, колихаючи його. - Заспокойся, мій сирітко, мій бідолашний…

Слабким голосом, крізь сльози, він мовив:

- Я не сирота.

- Та сирота ж, - промовила стара. - Я - Моннан. Я впізнаю сироту, і, звичайно ж, ти - сирота. Відпусти це, просто відпусти.

- Моя мати була співачка, - розповів він їй. - Дуже красива була.

- Як називався твій сиротинець?

- «Довге майбутнє».

- «Довге майбутнє», - повторила вона. - А капітан був тобі як батько? Правда ж?

Він просто плакав.

- Мій бідолашний, - сказала Моннан. - Для сироти батько вдвічі важливіший. Тільки сирота може сам обрати собі батька й любить його вдвічі сильніше.

Він поклав руку собі на груди, згадуючи, як капітан наколов йому портрет Сан Мун.

- Я міг повернути йому дружину… - плачучи, казав він.

- Але батьком тобі він не був. - Вона взяла його за підборіддя й намагалася підняти його голову, щоб подивитися в очі, але він просто знову пригорнувся до її грудей.

- Він не був твоїм батьком, - промовила вона, гладячи його по волоссю. - Зараз тобі важливо відпустити геть усі свої ілюзії. Час побачити правду речей. Наприклад, те, що він мав рацію, кажучи, що ти маєш утекти звідси.

У казані плавали шматочки риби, які відділилися від хребта, а Сан Мун повільно, задумливо перемішувала. Ґа думав про те, як важко зрозуміти, у чому ти себе обманював, усвідомити ту неправду, яка допомагала тобі робити свої справи й рухатися вперед. Щоб зробити це насправді, потрібна стороння допомога. Ґа нахилився понюхати юшку - ця чудова страва проясняла голову. З’їсти таку страву на заході сонця після дня лісозаготівель в ущелинах над табором - це означало бути живим. Він вийняв камеру Ванди й сфотографував дітей, собаку і Сан Мун, як вони застигло дивляться на вогонь.

- У мене в животі бурчить, - зауважив хлопчик.

- Саме вчасно, - відповів командир Ґа. - Юшка готова.

- А в нас немає тарілок, - нагадала дівчинка.