Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

Сан Мун оголосила, що настав день пам’яті її двоюрідного дідуся. Хоч то й була субота, будень, вони пішли на Цвинтар Мучеників Революції, щоб покласти там вінок.

- Улаштуймо пікнік, - запропонував їй командир Ґа. - А я приготую свою улюблену страву.

Ґа сказав, щоб ніхто не снідав.

- Порожній шлунок, - пояснив він, - то моя секретна приправа!

На пікнік Ґа взяв лише казан, трохи солі й Брендо на повідку.

Сан Мун похитала головою, побачивши, що він бере собаку:

- Він же заборонений! - попередила вона.

- Я - командир Ґа, - сказав він їй. - Хочу гуляти з собакою, то й гуляю. До того ж, мої дні злічено, правильно?

- А що це значить - дні злічено? - спитав хлопчик.

- Нічого, - відповіла Сан Мун.

Вони пішли вниз, проминули порожню канатну дорогу Парку розваг.

Оскільки всі пхеньянські діти ретельно працювали, то порожні кабінки атракціонів, порипуючи, гойдались у повітрі. А в зоопарку було дуже людно: селян привезли автобусом на щорічну екскурсію до столиці. Усі четверо зайшли в зарості, цієї пори особливо густі, і прив’язали там Брендо до дерева, щоб не налякав яких-небудь ветеранів, які прийшли навідати цвинтар.

Ось так вони вперше зайшли на цвинтар. Сан Мун, не звертаючи уваги на жодні інші могили, повела їх просто до бюста двоюрідного дідуся. Бюст зображував чоловіка зі скоріше південними рисами обличчя - кутастістю, різкими лініями лоба. Його очі, упевнені й спокійні, були майже заплющені.

- А, - зрозумів Ґа. - Це Кан Кун Лі. Він кинувся через гірський міст під ворожим вогнем. Він узяв двері від машини Кім Ір Сена й затулився ними, як щитом.

- Ти про нього чув? - спитала вона.

- Звичайно, - сказав Ґа. - Він багатьом урятував життя. Тих, хто порушує правила заради добра, інколи називають на його честь.

- Хтозна, - сказала Сан Мун. - Боюся, зараз на його честь хіба кількох сиріт золотушних назвали.

Командир Ґа бродив між надгробками, вражений, упізнаючи і не впізнаючи. Отут імена всіх його знайомих хлопчиків, і від погляду на ці бюсти в нього виникало враження, ніби вони встигли досягти дорослого віку: оці всі вуса, міцні щелепи, широкі плечі. Він торкався їхніх облич, проводив пальцями по написах ханґилем[54], викарбуваних на мармурових п’єдесталах. Немовби замість того, щоб загинути від голоду в дев’ять років чи від нещасного випадку на заводі в одинадцять, вони всі дожили до двадцяти-тридцяти років, як нормальні люди. На могилі Ун Бо Сона командир Ґа пальцями торкнувся обличчя бронзового бюста. Метал був холодний. Бо Сон усміхався й мав окуляри, і Ґа погладив його по щоці: «Бо Соне!»

Йому було потрібно побачити ще один бюст, і Сан Мун з дітьми пішли за ним між могилами, доки той бюст знайшовся. Зображення й чоловік перед ним нічим не скидались одне на одного. Він не знав, що відчує, коли нарешті стане лице в лице з цим мучеником, але Ґа подумав лише: «Я - не ти. Я - сам собою».

Підійшла Сан Мун:

- Цей мученик чимось для тебе особливий? - спитала вона.

- Я знав одного чоловіка з таким ім’ям, - сказав він.

- Чи ти знаєш його історію?

- Так, - сказав він. - Там усе було доволі просто. Хоч у нього й була нечиста кров, але він пішов у партизани боротися з японцями. Його товариші сумнівалися в його вірності. Щоб довести, що вони могли довіряти йому своє життя, він покінчив із собою.

- Ця історія тобі близька?

- Я його тезка знав, - пояснив він. - Говорив із ним.

- Ходімо звідси, - мовила Сан Мун. - Раз на рік мені цього місця з головою вистачає.

Хлопчик і дівчинка вдвох тримали повідок Брендо, а собака тяг їх у хащу. Командир Ґа розвів вогонь і показав дітям, як зробити триногу, щоб повісити над вогнем казан. У казанок вони набрали води зі струмка, а коли знайшли місце, де він трохи розливався, заклали витік камінням, залишивши вузьку щілину, і її Ґа запнув своєю сорочкою, а діти бродили у воді, намагаючись нагнати рибу до сорочки. Спіймали десятисантиметрову рибинку - чи то малу, чи може, дорослу, якщо в цьому струмку риба дуже не виростала. Він почистив рибу за допомогою ложки, випотрошив і начепив на паличку, доручивши Сан Мун її спекти над вогнем. Підпечена риба разом із сіллю піде в юшку.

Навколо росло багато самосійних квітів, мабуть, через близькість цвинтарних букетів. Він показав дітям, як розпізнати і збирати дику хризантему: вони разом розтирали її стеблини між камінням. За каменем знайшлася папороть страусове перо - молоді соковиті пагони так і просилися, щоб із них обібрали віялоподібне листя. Унизу одного каменя пощастило знайти лишайник кам’яне вухо з виразним морським присмаком. Вони нашкребли того лишайнику гострою паличкою. Він показав дітям, як знаходити деревій, а разом вони змогли навіть знайти один дикий імбир, дрібний і пекучий. Нарешті вони набрали листя буролистки - рослини, яка залишилася після японців.

Невдовзі казанок уже парував, і на поверхню спливли три цятки риб’ячого жиру, а Ґа перемішував у юшці дикі трави.

- Оце, - мовив Ґа, - найулюбленіша моя страва. У таборі нас тримали на межі голодної смерті. Працювати так ще можна, а думати - уже ні. Намагаєшся слово яке-небудь згадати - а не можеш. Коли ти голодний, відчуття часу зникає. Просто спочатку гаруєш, а потім - темно, нічого не пам’ятаєш. Але коли нас відряджали на лісосплав у гори, то можна було таке готувати. Трави ростуть на горбах усюди, і кожна миска отакої страви додає тиждень життя.

Він скуштував бульйон, той іще гірчив.

- Хай повариться, - вирішив Ґа. Його мокра сорочка висіла на дереві.

- А батьки? - поцікавилася Сан Мун. - Я гадала, що людей посилають у табори разом із батьками.

- Атож, - відповів він їй. - Але мене це не стосується.

- Сумно це чути, - зітхнула вона.

- Мабуть, можна сказати, що моїм батькам пощастило туди не потрапити, - сказав він. - А твої батьки? Вони теж тут живуть, у столиці?

Голос Сан Мун наповнився сумом:

- У мене залишилася тільки матір. Вона на сході. На пенсії у Вонсані.

- О, - сказав він, - так, Вонсан.

Вона мовчала. Він мішав юшку, трави спливали на поверхню.

- А як давно? - спитав він.

- Кілька років тому.

- І вона дуже зайнята, - зауважив він. - Схоже, не має часу писати листи.

Її обличчя стало непроникним.