Читати книгу - "Цензор снів"

мить, бо Еріх уже зробив крок до мене. Я, не цілячись, вистрілив у нього тричі. Після першого пострілу його рука метнулася до кобури, але після другого й третього він звалився на підлогу й засмикався. Я почекав, поки він дійде, визирнув у вікно, чи ніхто часом не звернув уваги на постріли, але вулиця була безлюдною і вкривалася сутінками. Лише пес стривожено заметушився. Я відрізав ґудзика в бідолахи і, підхопивши його валізу разом з валізою Крауха, вийшов з будинку. Але на порозі завмер — дорогу мені перепинив собака, він загрозливо гарчав і бив хвостом. Стріляти на подвір’ї було б ризиковано. Я залишив валізи на ґанку, повернувся до хати й понишпорив за їжею. Мені вдалося знайти буханець хліба, я розламав його на чотири частини й одну за одною з порога кинув собаці так, аби розлетілися вони в різні боки. Той побіг за ними, а я підхопив валізи й поквапився до фіртки. Щойно на вулиці полегшено зітхнув. Валізи були важкі, як дідько, і я добряче з ними намучився, заки приперся додому. Краух, припавши до віконця, стежив за мною, мабуть, не розуміючи, що то за друга валіза, щось мені гукав, але я хутенько заніс валізи до хати. В ординарцевій валізі теж було чимало коштовностей, а ще вісім пляшок рому і бренді, вочевидь, поцуплених з винарні Ґредлів. Я виніс валізи на стрих, вийнявши з-них пляшки, і закидав старими лахами й мішками. Потім прихопив дві пляшки рому і подав одну Крауху.

— Випийте, гер Краух, це з колекції вашого ординарця.

Він покрутив пляшку в руках.

— Це він тобі дав чи ти вкрав?

— Як вам сказати... він мене застукав біля вашої валізи. Наказав відчинити її. На щастя, поруч лежав пістолет. Отже, я змушений був, захищаючи ваше чесно зароблене майно, застрелити його. Уявляєте? Я вперше у житті убив людину. Не думав, що це так просто. Правда, все в мені аж клекоче. Але тільки тепер, а не тоді.

— Добре, — обірвав він мене. — Досить теревенити. Випускайте.

— Пізно, гер Краух. Ви чуєте цю тишу? Рускі вже в місті.

— Якого біса! Ми ж домовилися!

— Знаєте, гер Краух, я звик до вас, як до рідного. Розлука з вами для мене просто катастрофічна. Одна думка лишень, що я вас більше не побачу, занурює мене у глибокий і безпросвітній смуток.

— Припиніть просторікувати! Негайно випустіть мене!

Я почув, як він клацає пістолетом.

— Що? Кулі закінчилися? А в мене ще є. Тому заспокойтеся. Пийте ром і насолоджуйтеся життям.

Я сів на ослінчика біля віконечка і приклався до пляшки, мусив затамувати свій стрес. Не щодня доводиться когось убивати. Краух теж випив.

— Не розумію, чого ви добиваєтеся. Я готовий піти звідси без нічого. Я забуду про ваше існування. У мене на батьківщині сім’я. Я мушу за них подбати.

— Знаєте, у мене таке враження, що ви ще мені будете дуже вдячні. Не знаю, звідки таке відчуття, але воно мені підказує чинити саме так. Я не хочу з вами розлучатися. Ви мій найближчий товариш. Хоч і не усвідомлювали цього. Ми з вами зрослися духовно, як сіямські близнюки.

— Що ви мелете? Мені на вас насрати! Я вас використовував, коли мені було вигідно. Ви використовували мене. То були ділові стосунки.

— Неправда, гер Краух. Ми любимося.

— О, Господи! Ви з глузду з’їхали!

— Тут нема жодного темного підтексту. Бо ми любимося чистою любов’ю, не заплямованою жодними збоченнями. Ви — це я, а я — це ви. Ви колись звертали увагу на ваші й мої нігті?

— Що за маячня?

— Вони однаковісінькі. А це неабияка рідкість. Бо нігті у людей, які тягнуться один до одного, ніколи не збігаються формою.

— Вперше чую.

— А проте згадайте. Ви пам’ятаєте нігті вашої дружини? А нігті ваших батьків?

Він замислився. Ром нас єднав і наливав теплом. Від ненависті до любові — один крок. Любов, породжена ненавистю, міцна, мов сталь. Я відчував це, я любив його, як мого найближчого товариша, хоча він цього й не усвідомлював, не розумів і не сприймав, але це мене вже не хвилювало, бо тепер він був мій. Я все життя шукав друга, не такого, як Левко, який перетворився на мого лакея, бо був надто дурним, аби стати іншим, а такого, як Краух — вольового, сміливого, рішучого і здатного на компроміси. Завдяки йому я здобув Меласю, усе, що я просив, він виконав. А, здобувши ще й його, я можу почуватися найщасливішою людиною на світі, бо ж погодьтеся — не кожен може похвалитися тим, що має водночас двоє таких дарів — кохану дружину і відданого друга. Авжеж, відданим він мусить стати з примусу, але на прикладі Меласі я переконався, що примус і тут спрацює, а час усе згладить, вкриє рожевою барвою і запахами фіялок, нема жодного сенсу перетворювати на пекло життя, якщо воно таке коротке. Краще, не гаючи марно часу, пристосуватися до всього, вмоститися любенько і отримувати насолоду. Я не мав сумніву, що рано чи пізно Краух прийме мій варіант співжиття, бо іншого й нема, а він достатньо мудра людина, аби не чинити дурниць. А я для нього зроблю все, аби не почувався окраденим, бо Мелася і він — це те, що мені від життя належало по праву, і я отримав цей дар.

Пізніше я подав Крауху їжу та воду. То була миска з двома шницлями, картопляним пюре і двома квашеними огірочками. Ніхто не скаже, що я економив на своєму другові. Він благав мене випустити його, але я чув, як гуркотіли танки, місто здригалося і зойкало, а небо спалахувало і вибухало.

— Куди ви підете, гер Краух? — намагався я його потішити. — Вам не вдасться дістатися до своїх. Навіть якщо я дам цивільний одяг, ви ж не маєте документів, не знаєте мови, а як почнете пашталакати своїм чудовим баварським акцентом, то на тому ваша мандрівка й закінчиться.

Я чув, як він ходить і лається.

Прибіг захеканий Левко.

— Рускі вже тут. Що робимо?

— А що ти хочеш робити?

— Не знаю. Я, як ти.

— От і заспокойся. Забий собі в голову лише одне: ми були совєтськими підпільниками. Запам’ятав?

Він кивнув, хоча ще з хвилину кліпав очима і морщив чоло. Я випровадив його і пішов спати, побажавши доброї ночі