Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Відповіді не було. Навіть коротенької.

Заплативши водієві, журналіст задумливо висів з таксі й через обертові двері пройшов до готелю. Було двадцять хвилин на п’яту ранку — Блумквіст прибув на сорок хвилин раніше. Ще, либонь, ніколи й нікуди він не приходив на сорок хвилин раніше. Але його їдьма їла тривога, тому, перш ніж залишити телефони в реєстраційному столі, Мікаел знову набрав Еріку. Він попросив її достукатися до Лісбет і підтримувати зв’язок з поліцією, а також діяти на власний розсуд.

— Коли дізнаєшся щось особливе, телефонуй до готелю «Ґранд», у номер пана Нідгема.

— А хто це?

— Чоловік, що прагне зустрічі зі мною.

— О такій порі?

— О такій порі, — повторив він і рушив до реєстраційного столу.

Едвін Нідгем зупинився в шістсот п’ятдесят четвертому номері. Мікаел постукав. Двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік, від якого тхнуло потом і люттю. Тепер між ним і добродієм на фото з риболовлі було стільки ж схожого, скільки між диктатором з похмілля і його стилізованою скульптурою. У руці Ед Нідгем тримав склянку з напоєм. Він мав похмурий, нечупарний вигляд і трохи скидався на бульдога.

— Пан Нідгем? — спитав Блумквіст.

— Ед, — відповів Нідгем. — Вибач, що потурбував тебе о такій ранній порі, та це терміново.

— Я так і подумав, — сухо промовив Мікаел.

— Здогадуєшся, про що я хочу поговорити?

Блумквіст похитав головою і сів на диван. Поряд на столі стояла пляшка джину й кілька маленьких пляшечок тоніку «Швепс».

— Звісно ні. Та й звідки тобі знати? — сказав Нідгем. — З другого боку, з такими хлопцями, як ти, ніколи нічого не відаєш напевно. Я перевірив тебе. Маю признатися, що ненавиджу лестощі: від них лишається паскудний присмак у роті. Але ти досить видатний представник своєї професії, чи не так?

Мікаел вимушено всміхнувся.

— А можна ближче до суті? — спитав він.

— Розслабся. Говоритиму максимально чітко. Гадаю, ти вже знаєш, де я працюю.

— Не зовсім, — чесно відповів Блумквіст.

— У Палаці загадок, у SIGINT city.[43] Я працюю у світовій плювальниці.

— АНБ.

— Точно, бляха. Ти хоч уявляєш, яким прибацаним на всю голову треба бути, щоб воювати з нами, Мікаеле Блумквісте? Уявляєш?

— Досить добре уявляю, — відказав Мікаел.

— А знаєш, де, на мою думку, місце твоїй подружці?

— Ні.

— Власне, за ґратами. Довічно!

Блумквіст зобразив на обличчі щось схоже на спокійну, стриману усмішку. Та насправді думки його гарячково закрутилися. Невже Лісбет справді гакнула АНБ? Ця здогадка вжахнула чоловіка. Отже, Лісбет не лише переховується від убивць, що йдуть її слідом, а ще й нацькувала на себе ударну армію американських спецслужб? Це здавалося… а чим це взагалі могло здаватися? Тільки цілковитим божевіллям.

Лісбет завжди вирізнялася звичкою аналізувати всі можливі наслідки, перш ніж робити щось. Вона зроду не діяла імпульсивно чи нерозважливо, тому Мікаел не міг собі уявити, що дівчина зважилась би на такий ідіотський вчинок, як злом АНБ, коли б був хоч найменший ризик її викрити. Звичайно, Лісбет іноді наражалась на небезпеку, але ризики завжди були варті того. Журналіст відмовлявся вірити, що дівчина влізла в мережу АНБ лише для того, щоб її обвів круг пальця дратівливий бульдог, який оце стояв перед ним.

— Гадаю, ти поспішаєш з висновками, — промовив Блумквіст.

— І не мрій, чуваче. Але ж ти, певно, чув, що я вжив слово «власне».

— Чув.

— Диявольське слівце, чи не так? Його можна вживати, як заманеться. Я, власне, не п’ю вранці, і все ж стою оце зі склянкою трунку в руці — ха-ха! Я веду до того, що ти можеш урятувати шкуру своєї подружки, якщо пообіцяєш допомогти мені в кількох справах.

— Слухаю, — відповів журналіст.

— От і чудово. Однак спершу я хочу мати гарантію, що ти не покликатимешся на мене як на своє джерело.

Блумквіст здивовано глянув на Нідгема. Такого він не чекав.

— Ти що, інформатор?

— Боже мій, ні. Я старий вірний пес-нишпорка.

— Але ж ти тут не з офіційного дозволу АНБ?

— Можна сказати, я тут з власного дозволу. У власній справі. То як щодо гарантії?

— Я гарантую.

— Добре. Я також мушу переконатися, що все сказане в цьому номері залишиться тільки між нами. Тебе, звісно ж, цікавить, якого біса я хочу виповісти свої казки журналістові-досліднику й водночас прошу його, щоб він тримав язика за зубами.

— Хороше питання.

— Я маю причини. І довіряю тобі — не питай чому. Б’юся об заклад, ти просто прагнеш захистити свою подружку й гадаєш, ніби справжньою історією тут і не пахне. А втім, можливо, саме я пособлю тобі здобути сенсацію. Якщо ти, певна річ, співпрацюватимеш зі мною.

— Побачимо, — холодно відповів Блумквіст.

— Отож кілька днів тому в нас стався витік даних з нашої внутрішньої мережі NSANet. Тобі про це відомо, чи не так?

— Більш-менш.

— NSANet удосконалили після теракту 11 вересня, щоб домогтися кращої координації дій наших внутрішніх спецслужб, з одного боку, і спілки шпигунських організацій з назвою «П’ять очей» в англосаксонських країнах — з другого. Це закрита система з власними маршрутизаторами, портами й мостами, відокремлена від інтернету. За її допомогою через супутник і оптоволоконні мережі ми керуємо нашою радіотехнічною розвідкою; там також зберігаються великі бази даних і, звичайно ж, наші аналізи й звіти, незалежно від того, чи вони мають позначку Moray, тобто найнижчий рівень секретності, а чи позначку Umbra Ultra Top Secret — ці документи недоступні навіть президентові США. Мережею керують з Техасу, а це, до речі, цілковитий ідіотизм. Та навіть після останньої модернізації я все одно вважаю її за своє дитя. Я порвав зад, щоб народити цю мережу, Мікаеле. Гарував день і ніч, щоб жоден покидьок не зміг зловживати її можливостями, не кажучи вже про те, щоб гакнути її. Про найменшу аномалію в ній з’являється системне попередження. До того ж я маю цілий штат незалежних фахівців, які повсякчас усе контролюють. Сьогодні навіть триклята муха не прошмигне там, не лишивши сліду. Принаймні теоретично. Система все реєструє й аналізує. Тобі не вдасться зачепити жодної клавіші, лишившись непоміченим. Проте…

— …комусь удалося.

— Так. І з цим я ще міг би якось змиритися. У будь-якій системі є вразливі місця, немає меж для вдосконалення. Вразливі місця підтримують нас у формі. Але річ не в тому, що твоя подружка проникла всередину, а в тому, як вона це зробила. Вона зламала наш сервер, створивши хитромудрий міст, і зайшла у внутрішню мережу