read-books.club » Наука, Освіта » Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни"

155
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни" автора Дар'я Бура. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 96 97 98 ... 118
Перейти на сторінку:
class="title1">

5 лютого 2018 року

На Донецькому напрямку ворог застосував важкі 120-мм міномети по позиціях ЗСУ неподалік Камянки і Новотроїцького. Про це повідомляє пресцентр штабу АТО.

6 лютого 2018 року

На Донецькому напрямку бойовики активізувалися на Приазов’ї. У районі Широкиного вони випустили п’ятнадцять мін калібру 120-мм по українських оборонних укріпленнях. Зі 120-мм мінометів, зенітної установки та великокаліберних кулеметів бойовики вели вогонь по захисниках Троїцького.

Про це повідомляє пресцентр штабу АТО.

7 лютого 2018 року

Зведення новин

З початку лютого бойовики незаконних збройних формувань стали агресивніше поводитися з місцевими мешканцями та збільшили кількість провокаційних обстрілів.

Про це повідомляє пресцентр штабу АТО.

Впродовж дня бойовики прицільно стріляли з мінометів і танкового озброєння по українських позиціях, один військовий отримав поранення. Про це повідомляє пресцентр штабу АТО

8 лютого 2018 року

Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

АНАСТАСІЯ МУХІНА (1947 р. н.), цивільна, мешканка м. Луганськ

Як окупанти стояли в університетському гуртожитку Луганська й була комендантська година, то ми з сусідкою писали від руки записки й розклеювали по під’їздах, біля магазинів. Ми хотіли, щоб люди знали правду: хто насправді знищує наше місто. Як перший російський конвой зайшов у місто, то вони зайшли нібито привезти «гуманітарну допомогу» — якісь продукти, речі першої необхідності. А насправді ж вони потім тими машинами вивозили техніку із заводу, який виготовляв двигуни для вертольотів і літаків, з 100-го заводу установку вирощування штучних кристалів. Вивезли також усю документацію з Луганського тепловозобудівного заводу. Ви розумієте, так? Якби Росія дійсно хотіла створити тут «процвітаючу республіку», вона б того звідси не вивозила. А вони просто розкрадали, а місцеві в більшості були зачаровані тими продуктовими наборами, які вони привезли «на відчепись».

Ще у 2014 році оця моя подруга перебралася на підконтрольну Україні територію, а я лишилася в Луганську. Я не могла поїхати, бо доглядала за кількома хворими родичами. До речі, один із них, мій брат — двічі інфарктник та інвалід першої групи, якось зник зі зв’язку: його тоді вигнали «ополченці» з дому й жили довгий час в його квартирі, а через два місяці повернули й він вийшов на зв’язок зі мною. Правда, уже без машини — її забрали бойовики.

Майже рік я прожила в Луганську, спостерігаючи за цим безладом. І нарешті, у 2015-му, я вийшла на зв’язок з українськими військовими: це відбулося в одному з міст, яке раніше звільнили наші сили. Я сама їм запропонувала свою допомогу, переконувала, що я в силах працювати разом із ними. Казала, що пропаганда тут страшна проросійська, і Україна не може мовчати. А вони мене питають: «а що має робити?». Я ж їм — «Та хоч інформаційно працювати в тилу ворога. Дайте мені листівки! Вони мені потрібні!». Розповіла, як клеїла від руки написані проукраїнські аркушики й просила, щоб вони допомогли мені з надрукованими, кольоровими, які б я продовжила розклеювати містом. А наступної нашої зустрічі вони вже передали мені пачку листівок і жовто-блакитні стрічки. І так з 2015 року я вже розклеювала не саморобні листівки, а друковані. Ті листівки згодом не раз з’явилися в соцмережах і ЗМІ. Думаю, я працювала не даремно.

Я кожного разу сама їхала на нашу територію, забирала нові листівки й поверталася в Луганськ, щоб розклеювати їх містом. Водночас і стрічки розвішувала. «Луганськ — це Україна», «Донбас — це Україна», «Схід і Захід разом», «Донбасс, вставай, Россия тебя предала», «Нет людей, которые могут вам помочь. Вот телефоны, которые вам помогут...» — отакого характеру були ті листівки. А, ще ж були проти Путіна, пам’ятаю, проти Плотницького. Писала, мовляв, російський «гумконвой» приїхав і можна приходити в центри соцзахисту районів міста й отримувати допомогу, та ще й по тисячі рублів. Звісно, люди приходили й нічого не отримували. І були зовсім невеличкі листівки — вони саме бойовикам адресувалися: «Повернись додому» — бойовики дійсно могли подзвонити по вказаному номеру, покаятися, і їм це, так би мовити, зарахується. Досі ж існує ця програма від СБУ «Повернись додому», саме для ексбойовиків «ЛДНР». Про мої листівки бойовики не знали: я розклеювала їх вкрай обережно, не поспішала, продумувала маршрут по всіх районах міста, виважувала кожен крок. І ці листівки, які я клеїла, фотографувала на телефон і передавала при зустрічі на українські території своїм побратимам разом з іншою важливою інформацією про бойовиків у Луганську.

Ту мить, як вони мене схопили... про таке пам’ятатиму стільки, скільки буду жити. Вранці 8 лютого 2018-го я поспілкувалася з нашими військовими: домовилися, що 10 лютого нам треба зустрітися. Після дзвінка я пішла ще за так званою пенсією у 2 тисячі рублів. Захопила зі собою кілька листівок, думала «ай, та розклею ще». Але я припустилася величезної помилки, якої ніколи не дозволяла собі раніше: я вперше розклеїла їх навпроти вікон. І от я причіпила ту листівочку, сфотографувала й пішла собі далі. А за кілька метрів від того місця мене почали гукати. Молодий хлопець на прізвище Калашніков підбіг до мене й сказав, що я затримана. А тоді він подзвонив комусь і до нього приєдналися інші сепаратисти й одразу забрали документи. Мене повезли в мою квартиру — вони знали цей район і по документах зорієнтувалися, куди їхати. Помешкання одразу обшукали, 10 людей, і забрали багато речей, зокрема й ключі від неї. А тоді подзвонили в «ОБОП» (рос. отдел по борьбе с организованной преступностью. — Авт.). Чому «ОБОП»? Бо на листівках заклики проти країни-окупанта та ОРДЛО, і вибухівка. Я в суді сказала, що я її знайшла біля дверей своєї квартири. Ну й вона була в тому стані, що не могла вибухнути. Всю ніч мене допитували, і наступну добу також. А тоді повезли до моєї квартири знову й допитували ще й там. Погрожували повісити мене на дверях, якщо я не здам своїх «начальників»: це були четверо людей зі зброєю. І підвісили б певно, але їм подзвонили, щось сказали, і вони стишили агресію, але продовжили допит. У квартирі після них — наче цунамі пройшло. Ввечері, після чергового допиту в «ОБОП», мене повезли до слідчого й тоді кинули до «КПЗ» Ленінського району міста. А через три дні був суд і мене арештували на 2 місяці у в’язниці. І кожні 2 місяці

1 ... 96 97 98 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни"