Читати книгу - "Ведмеже місто"

— Думаю, що в будь-якому разі з тат виходять кращі тренери, — відповідає Суне.

Давід допиває каву, ставить порожнє горнятко.

— Я не можу залишитися в клубі, де хокей змішують із політикою. Ти сам цього мене навчив.

Суне знову доливає йому в горнятко.

— Давіде, у мене нема дітей. Але хочеш знати мою найкращу пораду для батьків?

— Так.

— «Я помилявся». Добре, якщо вмієш сказати ці слова.

Давідова усмішка легка, напій — міцний.

— Я розумію, що ти на боці Петера. Він завжди був твоїм найкращим учнем.

— Майже найкращим, — виправляє його Суне.

Вони не дивляться один на одного. В обох блищать очі. Суне глухо видихає:

— Це його донька, Давіде. Його донька. Він просто хоче справедливості.

Давід хитає головою:

— Ні. Не справедливості. Він хоче перемогти. Хоче, щоб Кевінова сім’я страждала більше за його власну сім’ю. Це не справедливість, а помста.

Суне знову наповнює горнятка. Вони ледь цокаються. П’ють у задумі. Потім Суне говорить:

— Заходь до мене, коли твоїй дитині виповниться п’ятнадцять. Можливо, тоді твоя думка зміниться.

Давід встає. На прощання вони коротко і міцно обіймаються. Завтра кожен вирушить до своєї льодової арени, один буде в Геді, інший — у Бйорнстаді. У наступному сезоні вони будуть суперниками.

Адрі стоїть в кухні вдома у мами. Катя з Ґабі базікають, як треба сервірувати стіл, які миски поставити, які свічки запалити. Коли на кухню заходить Беньї, мама цілує його в щоку і каже, як вона його любить і що він — світло її життя, а тоді знову свариться через його ногу і заявляє, що з таким самим успіхом він міг би зламати собі шию, бо головою він, очевидно, досі не користується.

У двері дзвонять. Жінка перепрошує, що потурбувала їх так пізно. Здається, ніби її тіло стало замалим для власної шкіри, вона ледве тримається на ногах. Їй доводиться десять хвилин переконувати маму Беньї, що не варто запрошувати її на вечерю, але та лишень дає запотиличника Адрі й сичить: «Постав іще тарілку», після чого Адрі штовхає Ґабі й шипить: «Постав тарілку!», а Ґабі штурхає ногою Катю і кричить: «Тарілку!». Катя обертається до Беньї, але завмирає, побачивши вираз його обличчя.

У дверях стоїть Кевінова мама, не зводить погляду з Беньї, а тоді благально каже — і голос у неї такий слабкий і невпізнаваний, що здається, ніби це запис:

— Вибачте. Я лише хотіла поговорити з Беньяміном.

Кевін стоїть у саду перед віллою. Забиває шайбу за шайбою. Бах-бах-бах-бах-бах. У будинку сидить його тато, перед ним відкоркована пляшка віскі. Сьогодні ввечері їм не вдалося отримати все, чого вони хотіли, але вони й не програли. Завтра їхній адвокат почне збирати всі аргументи на доказ того, що свідчення хлопця, який під час вечірки був п’яний і до того ж взагалі закоханий у дівчину, не можна вважати достовірними. Потім Кевін почне грати за «Гед-Хокей», забере з собою команду, майже всіх спонсорів, і ніщо не зашкодить його планам на майбутнє. Зовсім скоро всі будуть вдавати, що нічого не сталося. Тому що ця сім’я не програє. Навіть коли їх перемогли. Бах-бах-бах-бах-бах.

Беньї сидить на лавці перед будинком. Кевінова мама сидить поруч, закинувши голову, і дивиться на зірки.

— Я пам’ятаю той острів, куди ви з Кевіном плавали човном влітку, — каже вона.

Беньї не відповідає, але він теж думає про острів. Вони знайшли його ще дітьми. Не на великому озері біля льодової арени, де влітку купається все місто, — ні, там завжди бракувало спокою. Хлопцям доводилося годинами йти через ліс до іншого, меншого озера. Там не було містка для купання, не було людей, посередині — якісь скелі й дерева, які з берега виглядали як поросла і недоладна купа каміння. Хлопці притягнули через ліс човен, перепливли озеро і на самій середині малого острівця розчистили місце для намету. Це був їхній таємний сховок від світу. Першого літа вони залишилися там на добу, другого — на кілька днів. Ставши підлітками, жили там кілька тижнів. Використовували кожну вільну від хокею секунду перед початком літніх тренувань. Просто випаровувалися, зникали з міста. Купалися голяка в озері, сохли під сонцем, лежачи на каменях, ловили рибу на вечерю, спали під зоряним небом.

Тепер Беньї дивиться на те саме небо. А Кевінова мама вивчає його поглядом.

— Знаєш, Беньяміне, мені так дивно, що стільки людей у цьому місті вважають, ніби Кевінова сім’я дбала про тебе, коли помер твій тато. Бо ж насправді все навпаки. Кевін проводив більше часу в будинку твоєї мами, ніж ти у нас. Я знаю, що ви влаштовували безлад у нас вдома, коли ми від’їжджали, щоб виглядало так, ніби Кевін ночував удома, але…

— Але ви це знали? — киває Беньї.

Вона усміхається.

— Я навіть знаю, що ти навмисне сплутував ворс на моїх килимах.

— Сорі.

Вона роздивляється свої долоні. Глибоко дихає.

— Це твоя мама прала вашу хокейну форму, коли ви були малими, вона готувала для вас їсти, а коли в школі до вас чіплялися старші хлопці…

— Приходили мої сестри і влаштовували їм розбірки.

— У тебе добрі сестри.

— У мене не сестри, а три божевільні.

— Це справжнє щастя, Беньяміне.

Він щосили кліпає, притискає зламану ногу до землі, щоб цей біль заглушив інший. Жінка кусає губи.

— Беньяміне, мені як мамі важко визнати певні речі. Я бачила, що ти не зустрічав нас біля відділення поліції. Помітила, що ти не прийшов до нас додому. Ти пропустив сьогоднішню зустріч у клубі. Я…

Вона торкається до кутиків очей вказівним і великим пальцями, тяжко сковтує і шепоче:

— З дитинства щоразу, коли ви з Кевіном щось влаштовували, вчителі разом із батьками інших дітей казали, що це ти почав і шукали пояснення в тому, що в тебе «нема доброго прикладу чоловіка». Я ніколи не знала, що на це відповідати. Бо ніколи в житті не чула більшої дурниці.

Беньямін здивовано коситься на неї, вона відводить руку від очей і ніжно торкається його щоки.

— Ця хокейна команда… ця фантастична хокейна команда… я знаю, з якою любов’ю ви ставитеся один до одного. Які ви віддані. Часом не можу зрозуміти: вважати це благословенням чи прокляттям. Пам’ятаю, як ви зробили рогачки, вам було дев’ять років, і Кевін розбив вікно нашим сусідам. Пам’ятаєш? Ти взяв провину на себе. Коли всі інші хлопці втекли, ти залишився на вулиці, бо розумів, що комусь доведеться за це відповідати, і знав,