Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

говорить. Я не знала, сміятися мені чи плакати, це здалося мені остаточним і безпристрасним вироком моєму подружньому нещастю. Зрештою, що мені було робити? Я говорила собі, що зрілість полягає в тому, щоб без зайвого хвилювання сприймати життя таким, яким воно є, щоб провести межу між щоденним досвідом і теоретичними знаннями, у тому, щоб навчитися бачити себе, пізнавати себе в очікуванні на великі переміни. Минали дні, і я заспокоїлась. Моя донька Деде трохи передчасно пішла у перший клас початкової школи, але вміла вже читати і писати; моя донька Ельза була щаслива, що цілий ранок могла бути зі мною сама у тихому помешканні; чоловік мій, занудний професор, врешті закінчував писати другу свою книжку, яка мала викликати ще більший резонанс, ніж перша; а я, синьйора Айрота, Елена Айрота, жінка, пригнічена необхідністю смирення, все ж таки, під спонукою своєї зовиці, а також борючись із власним занепадом, майже потай взялася досліджувати чоловічі ідеали жінки, від стародавнього світу до світу сучасного. Я робила це без жодної мети, аби лиш мати змогу сказати Маріарозі, своїй свекрусі чи комусь зі знайомих: я працюю.

І так у своїх хитромудрих рефлексіях я просунулася від першого і другого біблійного сотворення до Молль Флендерс Дефо, до мадам Боварі Флобера, до Анни Кареніної Толстого, до часопису «Ла Дерньєр мод» та Роз Селяві, і далі, ще далі, у полоні манії викриття. Поступово це почало приносити мені певне задоволення. Я всюди знаходила штучні образи жінок, створені чоловіками. Нашого не було там нічого, а навіть якщо щось незначне з’являлося, його відразу перемелював млин чоловічої уяви. Коли П’єтро був на роботі, Деде – у школі, Ельза гралася за кілька кроків від мого бюрка, а я врешті почувалася живою, колупаючись у словах; іноді пробувала уявити собі, яким би було моє життя і життя Ліли, якби ми обоє склали вступний іспит до середньої школи, а відтак і до ліцею, якби вчилися разом далі, аж до отримання університетського диплома, пліч-о-пліч, душа в душу, як досконала пара, в якій єднається інтелектуальна енергія, сила уяви і насолода від розуміння. Ми писали б разом твори, підписували б їх нашими іменами, запозичували б одна від одної силу, билися б одностайно за те, щоб наше завжди залишалося тільки нашим. Інтелектуальна самотність жінок – велика прикрість, казала я собі, яка шкода, що ми відрізані одна від одної, яке це марнотратство. У такі хвилини я почувалася так, ніби думки мої обривалися на півслові, вони вабили до себе, але водночас мали якийсь ґандж, вони прагнули підтвердження і розвитку, але їм бракувало переконливості, вони не мали довіри до самих себе. Тоді мене знов охоплювало бажання подзвонити їй і сказати: «Ось послухай, про що я розмірковую, будь ласка, поговорімо про це, скажи мені свою думку, пам’ятаєш, що ти казала мені про Альфонсо?» Але такої змоги більше не було вже багато років. Мені треба було навчитися жити своїм життям.

Одного дня, саме тоді, коли я особливо гостро відчувала цю потребу, я почула, як у замку обертається ключ. Це П’єтро прийшов на обід, забравши, як звикле, Деде зі школи. Я згорнула книжки й зошити, а дівчинка вже ввірвалася в кімнату під захоплені вигуки Ельзи. Вона була голодна, я знала, що зараз вона крикне: «Мамо, що є їсти?» Але, ще навіть не кинувши портфеля, вона вигукнула: «Прийшов татів друг, він обідатиме з нами!» Я точно пам’ятаю цю дату: 9 березня 1976 року. Я незадоволено підвелася, Деде схопила мене за руку й потягла в коридор. Тим часом Ельза, дізнавшись про прихід когось чужого, з осторогою вчепилась мені у спідницю. П’єтро весело сказав: «Дивись, кого я тобі привів».

100

Ніно більше не носив густої бороди, з якою я бачила його кілька років тому в книгарні, але волосся в нього було довге й скуйовджене. У всьому іншому він далі був тим самим хлопцем – високим, худющим, з блискучими очима й неохайним виглядом. Обійняв мене, присів, щоб приголубити дівчаток, піднявся, вибачаючись за несподіваний наїзд. Я байдуже промимрила кілька слів: «Заходь, сідай, яким вітром тебе завіяло у Флоренцію». Я почувалася так, немов у голові в мене шуміло гаряче вино, мені не вдавалося вповні усвідомити те, що відбувалося: він, саме він, у мене вдома. І мені здалося, ніби в мені й навколо мене звичний хід речей порушився. Що було в моїй уяві і що діялося насправді, хто був уявною тінню, а хто живим тілом? Тим часом П’єтро пояснював: «Ми зустрілися на факультеті, і я запросив його на обід». Я усміхалася й говорила: «Авжеж, усе готове, де наварено на чотирьох, стане і на п’ятьох, посидьте зі мною, поки я накриваю на стіл». Я поводилася спокійно, але всередині мене аж колотило, від силуваних усмішок боліли м’язи обличчя. Як тут опинився Ніно і що таке тут, що таке опинився? «Я зробив тобі сюрприз», – сказав мені П’єтро трохи налякано, як тоді, коли боявся, що у чомусь помилився. А Ніно засміявся: «Я сто разів просив його зателефонувати тобі, присягаюсь, але він не хотів». Тоді пояснив, що це мій свекор намовив його озватися до нас. Професора Айроту він зустрів у Римі на з’їзді соціалістичної партії, вони розговорилися, і Ніно сказав, що має дещо зробити у Флоренції, а тоді професор згадав П’єтро, нову працю, яку пише його син, і натякнув, що має терміново передати йому одну книжку, яку він тільки-но дістав. Ніно зголосився віднести її особисто, і ось тепер він обідає тут. Дівчатка змагалися за його увагу, він намагався розважити їх обох, із П’єтро розмовляв приязно, а зі мною – дуже серйозно.

– Подумати тільки, – сказав він мені, – я стільки разів бував у цьому місті по роботі, але не знав, що ти живеш тут, що у вас дві такі пречудові синьйорини. Як добре, що трапилася ця нагода.

– Ти далі викладаєш у Мілані? – спитала я, добре знаючи, що в Мілані він більше не живе.

– Ні, тепер я викладаю в Неаполі.

– Що саме?

Він незадоволено скривився:

– Географію.

– Тобто?

– Міську географію.

– Чому ти раптом вирішив повернутися?

– Моя мати хворіє.

– Співчуваю. Що з нею?

– Проблеми з серцем.

– А брати і сестри?

– У них справи непогані.

– Як твій батько?

– Як завжди. Але роки минають, усе змінюється, і останнім часом ми зблизилися. Як усі, він має свої вади й чесноти. – Він звернувся до П’єтро: – Скільки ми бунтували проти батьків і