Читати книгу - "Зламані янголи"

Але відчуття нікуди не поділося. Чуття Посланця, ввімкнені на максимальну потужність, підказували: щось не так; ба більше, щось було настільки не так, що я мало не відчував запах смаленого.

...схлипування хвилі-носія…

…співошпилі…

… сповільнення часу…

Я витріщився на екрани.

Треба звідси вшиватися.

— Ковачу!

— Треба…

Я відчув, як це слово вилетіло з моїх сухих вуст, так, ніби хтось інший користувався моїм чохлом проти моєї волі, а тоді перестав.

Нападник таки розпочав справжню атаку.

Це вирвалося з передніх поверхонь судна, наче живе. Аморфна, турбулентна темна крапля, плювок речовини, схожої на згусток ненависті. На вторинних екранах можна було побачити, як вона розриває структуру простору довкола себе й лишає по собі збурену реальність. Неважко було здогадатися, на що ми дивимося.

Гіперпросторова зброя.

Вигадка з експерії, а також нездорова рожева мрія всіх флотських командирів Протекторату.

Корабель, марсіянський корабель (і лише тепер я збагнув, несвідомо зрозумів інтуїцією посланця, що інший корабель — не марсіянський, і близько не схожий на марсіянський), запульсував так, що в моїх нутрощах завирувала нудота, а зуби самі собою зціпилися. Я похитнувся й упав на одне коліно.

Перед атакою в космос щось вивергнулося. Щось кипіло, звивалося й широко розчахнулося з ледве відчутним вибухом. Я відчув, як корпус довкола мене запульсував дрожем віддачі; це збурення було серйознішим за просту вібрацію в реальному просторі.

На екрані розколовся темний снаряд, розсипавшись на часточки, що здавалися дивовижно липкими. Я побачив, як зовнішній щит засвітився, здригнувся і згас, наче задмухана свічка.

Корабель заволав.

Це неможливо було описати якось інакше. Це був переливчастий крик з модуляціями, що, здавалося, виходив із повітря довкола нас. Цей звук був такий потужний, що в порівнянні з ним вереск ультравібраційної батареї «Наґіні» здавався майже стерпним. Але якщо ультравібраційний залп бив мені по вухах, то цей звук прорізав їх із невимушеністю лазерного скальпеля. Я зрозумів, що затуляти вуха марно, ще як тільки потягнувся до них.

І однак це зробив.

Крик підвищився, затримався й нарешті поволі відступив із платформи, а на зміну йому прийшов не такий нестерпний свист тривожних сигналів систем даних і тонесеньке, дедалі тихіше відлуння…

Я рвучко розвернувся.

…співошпилів.

Цього разу сумніватися було безглуздо. Співошпилі м’яко, наче вітер, що торкається стертого краю каменя, підхопили крик корабля й тепер повторювали його один одному в майже музичних спотворених гармоніях.

Це була хвиля-носій.

Угорі щось неначе зашепотіло у відповідь. Піднявши голову, я, здається, побачив, як під куполом промайнула якась тінь.

Зовні знову спрацювали щити.

— Бляха-муха, — промовив Генд, спинаючись на ноги. — Що це б…

— Стули пельку. — Я поглянув туди, де ніби побачив тінь, але після зникнення зоряного неба на задньому плані вона потонула в перламутровому світлі. Трохи зліва на мене у сяйві системи даних пильно дивився один з трупів марсіян. Співошпилі продовжували неголосно схлипувати, так, що в мене щось потягнуло в животі.

А тоді знову глибока нудотна пульсація й бумкання в палубі під ногами.

— Ми стріляємо у відповідь, — пояснила Сунь.

На екрані з якоїсь батареї глибоко в нутрощах марсіянського судна вилетіла ще одна темна маса, виплюнута в уже ближчого нападника. Цього разу віддача була триваліша.

— Це неймовірно, — сказав Генд. — Повірити не можу.

— Повір у це, — невиразним тоном озвався я. Відчуття близької катастрофи не зникло з відлунням останнього нападу, а лише посилилося. Я спробував звернутися до інтуїції посланця крізь утому та запаморочливу нудоту.

— Нас атакують, — гукнула Вонґсават. — Затуліть вуха.

Цього разу снаряд з іншопланетного корабля пролетів значно далі, перш ніж його спіймала й розтрощила марсіанська захисна мережа. Ударні хвилі від вибуху повалили нас усіх на землю. Здавалося, весь корабель скрутився, наче витиснута ганчірка. Сунь зблювала. Зовнішній щит вимкнувся й так і не ввімкнувся.

Я приготувався до нового крику корабля, але натомість почув протяжне стишене квиління, що задряпало мені сухожилля на руках і грудну клітку. Співошпилі перехопили його й повторили гучніше; тепер це вже було не майже затихле відлуння, а повноцінна польова еманація.

Я почув, як позаду мене щось зашипіло, повернувся й побачив Вардані, яка спантеличено дивилася вгору. Простеживши за її поглядом, я побачив, як та сама тінь, чітко окреслена, мчить угорі дисплею даних.

— Що… — Гендів голос стих, коли зліва вилетіла ще одна темна пляма і неначе трохи потанцювала з першою.

На той час я вже знав (і про це я, як не дивно, подумав одразу), що Генда це вже точно не мало здивувати, що він перший мав це зрозуміти.

Перша тінь опустилася і промайнула довкола трупа марсіянина.

Я роззирнувся в пошуках Вардані, побачив її очі та оторопіле спантеличення в них.

— Ні, — прошепотіла вона майже самими губами. — Не може бути.

І все ж таки могло.

Вони надходили з усіх боків купола, спершу по одному та по двоє, підіймалися вздовж кришталевого вигину й раптом переходили до повноцінного тривимірного існування, розхитуючись щоразу, коли їхній корабель судомно скручувався в бою, що лютував зовні. Вони відділялися та стрімко спускалися до підлоги, а тоді знов підіймалися і починали кружляти довкола центральної конструкції. Суттєвого зацікавлення до нас вони наче не виявляли, але жоден з них нас не торкнувся. Їхній політ угорі ніяк не діяв на систему візуалізації даних — хіба що, коли вони кренилися, з’являлися невеликі брижі, — а деякі з них узагалі, здавалося, час від часу вилітали крізь купол у твердий космос. З труби, якою ми дісталися платформи, випурхнули нові, вдершись у літний простір, у якому вже ставало тісно.

Звук, який вони видавали, був тим самим квилінням, яке перед цим видавав корабель, тією самою скорботною піснею, яку тепер співали на підлозі співошпилі, тією самою хвилею-носієм, яку я спіймав комунікатором. У повітрі поширився вишнево-гірчичний запах, але вже з відтінком чогось іншого, чогось горілого і старого.

У зовнішньому просторі рвалося й вибухало гіперпросторове спотворення, знову ввімкнулися щити, тепер з новим, фіалковим відтінком, а корпус корабля затрусився від віддачі: його батареї почали лупити по іншому судну. Мені вже було байдуже. Відчуття фізичного дискомфорту остаточно зникло, зсохнувшись до напруження в грудях і дедалі сильнішого тиску за очима. Платформа неначе розрослася довкола мене, а решта мопс супутників опинилися так далеко в безкрайньому сплющеному просторі, що вже не мали значення.

Я раптом усвідомив, що й сам ридаю, сухо шмигаючи носовими пазухами.

— Ковачу!

Я повернувся, почуваючись так, ніби майже по пояс стояв у потоці крижаної води, й побачив Генда з розкритою кишенею куртки, який здіймав станер.

Згодом до