Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

- Вам варто бути сильною, світла леді, - сказав Арне, вдивляючись у далечінь.

- Я буду, - пообіцяла швидше самій собі, ніж барду. Білі мухи літали перед очима, але я боялася навіть кліпнути, поки могла бачити загін, що віддалявся. Тільки коли силуети зникли з поля зору, повернулася до барда і тихо запитала: - Ви так і не розповісте мені про те, що сказали в кареті?

- Що говорити? - посміхнувся Арне Йансе і глянув зі стіни вниз. – Я лише озвучив своє припущення. Знаєте, Резеда-Сандро, творчі люди всі трохи пророки. Хтось менше, хтось більше. Хоч я й пишу свої балади про події минулих років, але іноді намагаюся зазирнути в майбутнє, - чоловік знову загадково глянув на мене і додав зовсім тихо: - Адже ваш пасинок іноді теж малює особливі картини.

Від останнього зауваження я здригнулася й озирнулась навколо. На мене стривожено глянула Альба, але крім нас на стіні була лише варта.

– Коррадо намалював щось… – я закусила губу, намагаючись підібрати слово. Вирішила, що підійде таке: - Неприйнятне?

- Ні, герцогине, - Арне навіть злякано підняв руки. – Що ви? Він же лише дитина. Не можна сприймати його малюнки серйозно. Хоч деякі з них наштовхують на роздуми.

Я здивовано вдивлялася в очі барда, усвідомлюючи, що вже два дні не була в кімнаті пасинка. Варто сьогодні навідатися до нього та перевірити якими роботами поповнилася його галерея.

- Повернемось у тепло, світла леді? - Запропонував мілаїрець. - Зими у Валуа суворі. Не хотілося б, щоб ви застудилися.

Кинувши останній погляд у бік гір, я запахнула в теплу накидку і попрямувала у бік екіпажу. Шкода, що порожнечу і холод, які розливались усередині, заповнити було набагато складніше, ніж відігріти замерзлі руки.

- О, Діле, допоможи нам, - ахнула Альба, коли ми опинилися в покоях Коррадо. Арне за нами не пішов, сказавши, що сьогодні зробить юному маркізу вихідний. Я лише піднесла складені човником долоні до губ, розглядаючи нове полотно. Скривавлені руки простягали глядачеві з темряви корону, багряні краплі падали на прапори Мілаїри та Ольдовії, що лежали на підлозі. За моєю спиною Альба розпікала Ромілду: - Ти як це дозволила? Чому не сховала одразу ж малюнок?

- Я хотіла, - виправдовувалася служниця. - Але юний пан не дозволив, він хотів показати це полотно герцогині, а той мілаїрець, бард, сказав мені не суперечити хлопчику.

Повернувшись до захопленого змішуванням фарб пасинка, я присіла поряд з ним і тихо заговорила:

- Любий, мені сподобався твій новий малюнок. Можна, я його заберу собі?

Коррадо здивовано завмер, перевів погляд на картину, потім глянув на мене і невпевнено кивнув головою. Я посміхнулася йому і, простягнувши руку, погладила по волоссю.

- Хочеш я пограю тобі?

Пасинок пожвавішав і почав витирати руки та обличчя від фарби. Я махнула Альбі рукою. Вона зрозуміла мій жест правильно і, схопивши картину, кинулася геть із кімнати.

Розмову з Арне Йансе я намагалася швидше викинути з голови. Мені вистачало турбот, які впали на голову через те, що я стала повноправною герцогинею, а думати про те, що можу бути королевою, було вже занадто. Та і як? На що міг натякати бард? Що знову зобразив на картині Коррадо? Напевно, мілаїрець напоумив хлопчика намалювати подібне.

Несподівано в мене стало багато вільного часу. Попри те, що дні були короткими, звичні справи займали лише третину світлового дня. Через те, що у Валуа настало затишшя, ми з Назаріо змогли розібрати останні справи, розв'язувати питання, визначити бюджет. Хоч я й хотіла б з головою піти в роботу і не думати вечорами про те, де ж зараз знаходиться Асгейр, але Фредо наполегливо радив відпочити. Навесні він прогнозував паводки, які принесуть додатковий головний біль.

Крім цього я почала більше часу проводити з Коррадо, спостерігала за тим, як спритно з ним вправляється Арне, і багато чого в нього навчилася.

За тиждень Асгейр не повернувся.

Не було звісток і за два.

- Це все через хуртовини, Ваша Світлість, - запевняла мене Альба, натираючи руки кремом, що пахнув трояндами. - У цей час взагалі краще не їздити трактами Валуа. Швидше за все, вони просто залишилися перечекати сезон буранів. Ще кілька тижнів, не більше, і все прийде до норми, міледі.

Мені доводилося лише терпляче чекати, продовжувати ходити коридорами палацу з гордо випрямленою спиною, і нікому не говорити про те, що всередині я щодня все більше божеволіла від туги та страху.

На початку третього тижня у Вомон-ле-Тіссен прибув гонець. Він був схожий на сніговика, весь обліплений снігом, від хутряної шапки до кінчиків чобіт. Мілаїрець так стукав зубами, що розібрати його слова було неможливо. У мене тремтіли руки та все нутро вібрувало від передчуття новин, але все ж таки спочатку я наказала переодягнути бідолаху, відігріти, нагодувати й лише потім пустити до мене. Ходила з боку в бік по своєму кабінету, покусала губи до крові в очікуванні. Встигла проклясти мілаїрські правила, за якими гонець не має права віддати листа, поки сам не передасть слова того, хто його відправив. Звичайно, це стосувалося лише мирного часу, але зараз мене все одно жахливо дратувала ця деталь.

Коли Назаріо завів гінця до мого кабінету, я підскочила на ноги й глянула на молодого чоловіка з такою надією, що він знітився. Моє серце билося настільки голосно і швидко, що я навсправжки почала переживати, чи не вистрибне воно з грудей.