Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Сиджу в автомобілі Давида наче на голках. Телефон я так і не вмикала.

Цікаво, як там тато? Як Христина? Вони помирилися? А якщо ні? Дідько!

— Заспокойся, — чоловік бере мене за руку, і я видихаю. Його впевненість передається мені з дотиком.

— Просто хвилююся, як вони там.

— Все буде добре. Твоєму батькові потрібен був лиш маленький поштовх. Він кохає Христину, — з упевненістю вимовляє Давид.

— Ти з ним розмовляв про Христину?

— Трохи. Все гаразд, маленька, — він цілує мою долоню і спокійно усміхається.

Підходимо до дверей ресторану, і вслухаюсь у звуки навколо, наче можу почути крики зсередини. Дурість.

— Тато мене вб'є, — тепер я боюся реакції батька на те, що зробила.

— Я поряд.

Давид відмикає двері, і ми тихо заходимо всередину. У залі нікого нема. В дальньому кутку перевернутий стілець, на підлозі скатертина і розбите скло.

— Я вже боюся, — шепочу.

— Ходімо.

Давид веде мене за руку у бік кухні. Підіймаємося вже знайомими сходами. Я пам'ятаю, що вони ведуть до кабінету Давида. І, схоже, ми саме туди йдемо.

Навколо тиша. Не розумію, чому нікого немає. Не могли ж тато з Христиною зникнути з зачиненого ресторану.

Чоловік відчиняє двері, і я зазираю всередину першою. Нікого.

— Дивно. Навмисне залишив кабінет відчиненим, попередив його, — тихо промовляє Давид.

— Де ж вони?

— Залишається тільки конференц-зал, — він усміхається.

— Ходімо швидше, — тягну чоловіка за собою.

Проходимо через залу, підіймаємося по широких сходах на другий поверх. Тут два кабінети. В одному з них я вже була з батьком. І саме туди ми підходимо.

Давид тихо зазирає всередину, і на його обличчі з'являється широка усмішка. Він киває мені та підштовхує до щілини у дверях.

На широкому дивані у самому кінці зали, обійнявшись, сплять Христина з батьком. Вони вкриті ковдрою і, здається, без одягу.

Повільно причиняю за собою двері та втикаюся у широкі груди Давида. Всередині все тріпоче від радості. Яка ж я рада за них.

Видихаю з легкістю. Помирилися.

— Ходімо. Приготую тобі капучино, — шепоче мені на вушко чоловік і веде до сходів.

Сідаю біля барної стійки, а Давид проходить до кавомашини.

— От бачиш, я ж казав, що все буде добре, — з усмішкою вимовляє він.

— Так, казав, — усміхаюся у відповідь.

— А я уже думав, ви нас тут на цілу ніч замкнули, — чую за спиною голос тата. Він спускається сходами, застібаючи на ходу сорочку.

— Привіт, тату, — вітаюсь з обережністю. Все ще боюся його реакції.

— Привіт, доню. Це твоя була ідея? — дивиться на мене чоловік. Підходить і сідає поруч на високий стілець.

— Вибач, — опускаю винувато очі, але усмішки приховати не можу.

— Це я повинен просити вибачення. Ти все правильно зробила, — усміхається він.

Давид підсовує мені велику чашку з ароматним напоєм і підморгує, торкаючись моєї руки.

— Кави? — звертається до тата.

— Не відмовлюся, — відповідає батько.

Придивляюсь до рідного мені чоловіка. Здається, він знову став таким, як на початку стосунків із Христиною. Зморшки на обличчі розгладилися, погляд став легким і лагідним, спокійним.

Роблю кілька ковтків кавового напою й обережно ставлю чашку на барну стійку. Встаю зі стільця і зі швидкістю вітру лечу до вбиральні.

Здається, тепер моїм другом стане унітаз.

***

Додому повертаємося всі разом. Христина не відходить від тата, весь час тулиться до нього. Вони такі милі разом. Давид обіймає мене зі спини та ніжно торкається живота.

Марія зустрічає нас накритим столом і божественними запахами. Апетит з'являється сам собою. За вечерею розмовляємо мало. Батько з Христиною весь час шепочуться, та й нам з Давидом хочеться побути вдвох.

— Коли ж ви збиралися мені повідомити? — здіймає на нас погляд тато.

— Ти про що? — питаю, дивлячись у його очі. Він усміхається і цілує Христину в щічку.

— Про те, що я скоро дідом стану, — впевнено вимовляє тато.

Дивлюся на Давида з питанням у погляді, але він лише хитає головою. Повертаюсь до батька.

— Звідки ти знаєш? — питаю обережно.

— Коли твоя мама завагітніла, її також рвало частенько.

Чекаю, що він розсердиться, але бачу усмішку.

— Одразу після того, як запросимо на весілля, — впевнено відповідає Давид, притягуючи мене до себе.

Дивлюся на нього великими від здивування очима і не можу зрозуміти: він зараз говорить серйозно, чи це така відмовка для мого тата?

— Як же я пропустив усе? — вдивляється в моє обличчя батько, але сказати я нічого не можу.