Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Тепер я обіймав дві відповідальні посади — очільника держави й верховного головнокомандувача. Функції останнього доводилося виконувати через Ставку, яку не було змоги передислокувати, доки ще тривали бойові дії. Унаслідок цього я мусив понад чотири місяці розподіляти свій час поміж Міккелі й Гельсінкі.

17 серпня я прийняв генерал-фельдмаршала Кайтеля. Він прибув літаком до Міккелі, щоб переказати вітання від райхсканцлера Гітлера з тим, що я обійняв пост очільника держави. Справжнім наміром Гітлера, очевидно, було спробувати ще в останній момент збити нас з обраної дороги.

Під час тривалої розмови, при якій був присутній начальник Генерального штабу, я пояснив значення політичних подій останніх тижнів. Генерал-фельдмаршал поцікавився, що практично означає офіційно заявлена важливість поєднувати в одних руках найвищу цивільну та військову владу. Я не приховував, що так було зроблено, аби забезпечити фінляндському народові, який перебуває у важкому становищі, повну волю дій для його власних інтересів. Очолюючи зовнішню політику країни, президент Рюті під тиском обставин не міг бути вільним у своїх діях. Тому він пішов у відставку, а я його заступив. Я додав, що хочу скористатися нагодою, щоб роз’яснити це й довести до відома райхсканцлера.

Моє пояснення вочевидь глибоко вразило гостя, хоч він і знаку не подавав аж до того моменту, коли сів у літак, щоб повертатися на батьківщину. Генерал-фельдмаршал був вельми уважним і ґречним. Мимохідь Кайтель пожалкував, що «щирі й товариські застережні слова», які він адресував у квітні в Берхтесґадені генералу Гайнрихсу, «як мені здалося, боляче вразили його, але їх було сказано з добрими намірами». Про загальне становище гість висловився з оптимізмом, якого потребувало його завдання.

Генерал Ерфурт, який супроводжував генерал-фельдмаршала Кайтеля до Гельсінкі, місця проміжного приземлення, розповів мені, що той у літаку неодноразово повертався до нашої розмови. З дедалі більшою нервовістю він казав, що навряд чи можна витлумачити мої висловлювання якось інакше, ніж що я обійняв посаду очільника держави для того, щоб уможливити вихід Фінляндії з війни.

Одним з перших моїх завдань було доручити уряду з’ясувати розмір допомоги від Швеції, на яку ми могли сподіватися в разі нашого розриву з Німеччиною. Підсумком перемовин стало те, що Швеція зобов’язалася забезпечити нашу потребу в зерні й деяких інших харчових продуктах упродовж півроку.

Тепер настав час поновити контакти з Москвою, які перервалися у квітні. 25 серпня ми зробили офіційний запит послу СССР у Стокгольмі щодо умов для початку мирних перемовин. У відповіді було сказано, що совєтський уряд готовий провадити перемовини про мир, якщо Фінляндія виконає дві попередні умови: негайний розрив стосунків з Німеччиною і вимога до німців вивести своє військо з території Фінляндії протягом двох тижнів, у кожному разі до 15 вересня. Якщо німці не виконають останню умову, Фінляндія має розпочати інтернування. Як було сказано, ці умови висунуто й від імені Великої Британії, а також схвалено урядом США.

Уряд, який хотів поновити перемовини, із задоволенням констатував, що військові й політичні зусилля впродовж літа дали результат: росіяни відмовилися від вимоги про капітуляцію, а також існує термін, хоча й короткий, щоб дати німцям змогу залишити країну добровільно. 2 вересня на закритому засіданні парламент схвалив пропозицію уряду розпочати перемовини на основі цих попередніх умов.

Того самого дня послові Німеччини в Гельсінкі вручили ноту, у якій було зазначено про розрив дипломатичних стосунків і рекомендацію, щоб німецьке військо залишило Фінляндію протягом двох тижнів. Крім того, через генерала Ерфурта я передав німецькому фюрерові й верховному головнокомандувачеві Адольфу Гітлеру листа з таким змістом:

У цей час прийдешніх важких рішень я відчуваю потребу поінформувати Вас: я впевнився, що порятунок мого народу покладає на мене обов’язок знайти спосіб швидко вийти з теперішньої війни.

Несприятливий розвиток загального воєнного становища дедалі більше обмежує можливості Німеччини в ситуації найбільшої небезпеки, що напевно ще спіткає нас, надати в потрібний час і достатньою мірою допомогу, якої ми конче потребуємо і якою Німеччина, як я гадаю, щиро хотіла б нас забезпечити. На саме лиш перекидання однієї-єдиної німецької дивізії до Фінляндії йде стільки часу, що наш опір переважальній силі ворога може бути зламано раніше. А тримати достатню кількість німецьких дивізій у бойовій готовості лише на випадок цього, як я добре розумію, не дозволяє ситуація. Події минуло літа потверджують це припущення.

Цю мою викладену тут оцінку воєнного становища підтримує дедалі більше фінляндських народних депутатів. Навіть якби я був іншої думки, за нашою конституцією я вже не можу ігнорувати волю більшості народу, яка вже виразно оприявнюється. Коли генерал-фельдмаршал Кайтель нещодавно за Вашим дорученням відвідав мене, він зазначив, що народу Великої Німеччини, безперечно, до снаги воювати ще десять років, якщо так судилося. На це я сказав: навіть якщо це, як можна сподіватися, відповідає дійсності, коли йдеться про 90-мільйонний народ, та цілком очевидно, що ми, фіни, вже суто фізично не в змозі витримувати затяжну війну. Вистачило однієї великої російської наступальної операції в червні, щоб мої резерви вичерпалися. Ми більше не можемо дозволити собі такого знекровлення, інакше постане загроза самому існуванню маленької фінляндської нації.

Я хочу окремо наголосити, що навіть якщо Вашій зброї не судилося перемогти, Німеччина все одно житиме далі. Того самого не можна стверджувати про Фінляндію. Якщо цьому менш як чотиримільйонному народові буде завдано військової поразки, навряд чи можуть існувати сумніви, що його виселять чи винищать. Я не можу поставити свій народ перед такою перспективою.

Хоча навряд чи я смію сподіватися, що Ви визнаєте слушність цих моїх думок і аргументів, проте я хочу перед своїм рішенням надіслати Вам ці рядки.

Наші дороги, ймовірно, ось-ось розійдуться. Але пам’ять про наших німецьких побратимів завжди житимете тут. У Фінляндії німці направду були не представниками чужої агресивної держави, а помічниками й побратимами. Але й за таких умов становище чужинців пов’язане з труднощами й багато чого потребує. Можу Вас запевнити: за всі останні роки у Фінляндії не сталося нічого, що б спонукало нас побачити в німецькому війську інтервентів і гнобителів. Гадаю, що поводження дислокованої в північній Фінляндії німецької армії з місцевим населенням і органами вітчизняної влади ввійде до нашої історії як, мабуть, унікальний приклад коректних і щирих стосунків у таких умовах.

Я вважаю, що мій обов’язок — вивести свій народ з війни. Нашу зброю, щедрою рукою передану нам, я нізащо не можу й не хочу з власної волі повертати проти німців. Я сподіваюся, що Ви, навіть якщо Вам буде не до вподоби мій лист, хотітимете й намагатиметеся, як