Читати книгу - "Лоліта"

нiчний час). Кажу "знайомi", бо якось вона запросила мене з таким-ось "танцем рук" до бердслейської нашої вiтальнi, коли мала мiсце там її вечiрка. Ми двоє присiли на канапу. Цiкаво: хоч суттю її краса зiв'яла, менi стало ясно тiльки тепер — в цю безнадiйно спiзнiлу годину життєвого дня — як вона схожа — як завше була схожа — на рудувату Венеру Ботiчеллi — той самий м'який нiс, та ж сама димчаста зваба. В глибинi кишенi мої пальцi тихенько випустили, ледь-ледь тiльки перештовхнувши його глибше в хустку, в якiй вiн тулився, мiй невикористаний кольт.

"Це не той, котрий менi потрiбен", сказав я.

Розпливчастий вираз гостинностi зник з її очей. Її лоб спохмурнiв, як за старих, гiрких днiв: "Який — той?" "Де вiн? Швидше!" "Слухай", сказала вона, схиливши на бiк голову й трусячи нею в такому положеннi: "Слухай, ти не будеш починати все це знов".

"Ще й як буду", сказав я i впродовж хвилини (як не дивно, це стало єдиною щирою, прийнятною хвилиною за цiле наше побачення) ми дивились одне в одне, ощирившись, нiби вона все ще була моєю.

Яка розумна дiвчинка, вона перша оволодiла собою.

З її наступних слiв з'ясувалось, що Дiк нiчого не знав про всю цю iсторiю. Вiн думав, що вона моя донька. Вiн думав, що вона народилась у вельможнiй фамiлiї i втекла з дому задля того, щоб мити посуд в шинку. Вiн усьому вiрив. Нащо ускладнювати й так важке становище, нащо розвозити весь цей бруд! Я проказав, що їй треба бути розумною, треба бути дуже розумною дiвчинкою (з отаким голим барабаном пiд тонкою брунатною сукнею), адже якщо вона розраховує на допомогу, яку я збирався надати, то має збагнути, що менi треба знати все.

"Ну ж бо, прошу: його iм'я!" Як — вона думала, що я давно впетрав...

Це було таке (тут вона всмiхнулась хитро й журно) сенсацiйне iм'я, що я просто нiколи не повiрю. Вона сама ледве може повiрити.

— Iм'я його, моя осiння нiмфо.

Ах, це було не так вже важливо. Краще облишити цю розмову.

Чи я не хочу курити? — Нi. Його iм'я.

Похитала головою надзвичайно рiшуче. Вважала, що вже пiзно робити скандал — i що все одно я нiколи не повiрю неймовiрному, найнеймовiрнiшому.

— Я пiдвiвся, кажучи, що менi пора, привiт чоловiку, радий був бачити її.

Сказала, що я марно наполягаю — нiколи вона його не назве... та що з iншого боку... врештi-решт...

"Ти дiйсно хочеш знати, хто це був? Так ось, це був — ".

I тихенько, конфiденцiйно, високо звiвши вузькi брови й вигнувши запеклi губи, вона з легкою iронiєю, та без нiжностi, й нiби розпружуючись тихим свистом, вимовила iм'я, яке проникливий читач давно вже вгадав.

Уотерпруф, сказала Шарлотта. Чому мiзерний спомин про лiтнiй день на озерi майнув у мене в пам'ятi? Я теж давно вгадав це iм'я, та тiльки пiдсвiдомо, не признаючись в цьому собi. Тепер я не вiдчув болю, нi здивування. Спокiйно постало злиття, все впало на своє мiсце, й вибився, як на складенiй картинi-загадцi, той вiзерунок гiлок, який я неквапно складав iз сампочатку моєї повiстi з таким розрахунком, щоб в слушний момент упав достиглий плiд; так, з визначеним i порочним зиском (вона ще мовила, та я не слухав, загрузлий у золотий спокiй) проявити свiй золотий i жахiтний супокiй через те логiчне задоволення, яке мiй найнедоброзичнiший читач повинен тепер спiзнати.

Вона, як я сказав, все ще мовила. Я нарештi включився в її вiльнопливну мову. Вiн, отак-бо це є, був єдиний мужчина, якого вона безумно кохала.

Стривай, а Дiк? Ах, Дiк — гарний, цiлковите подружнє щастя, й таке iнше, та вона не це мала на увазi. I я — я був, звичайно, не врахований.

Деякий час вона дивилась на мене, нiби лише зараз усвiдомивши нечуваний i мабуть доволi нудний, складний i по всьому зайвий факт, що сидячий поряд з нею сорокарiчний, чужий всьому, худий, чепурний, хливкий, слабкого здоров'я джентльмен в бархатному пiджаку, колись знав i боготворив кожну пору, кожний зачатковий волосок її дитячого тiла. В її блiдосiрих очах, за розкосим склом незнайомих окулярiв, наш блiденький роман був на мить вiддзеркалений, зважений i вiдкинутий, як скучний вечiр у гостях, як у похмурий день пiкнiка, на який з'явились лише вкрай нецiкавi люди, наче набридла вправа, наче корка засохлого бруду, присталого до її дитинства.

Я ледь-ледь устиг судомним рухом забрати колiно з радiуса дiй схематичного штурхана — одного з її новонабулих жестiв.

Попросила мене не казати дурниць. Що пройшло, то пройшло. Визнавала, що в цiлому я був добрим батьком, — вiддаючи менi борг хоч у цьому. Продовжуй, Доллi Скиллер.

Чи знав я, наприклад, що вiн приятелював з її матiр'ю? Що вiн навiть вважався давнiм другом сiм'ї? Що вiн приїжджав до свого дядька в Рамздель — ах, дуже давно — й виступав з лекцiєю в мамчиному клубi, й раптом вхопив її i потягнув її, Доллi, за голу руку до себе на колiна в присутностi всiх цих дам, i розцiлував її, а їй було лишень десять рокiв, i вона дуже на нього розсердилась? Чи знав я, що вiн помiтив мене та її в тому готелi якихось мисливцiв, де вiн писав ту саму п'єсу — так, "зачарованих", — яку вона репетирувала в Бердслеї два роки по тому? Що вiн їй казав неможливi речi там внизу в