Читати книгу - "Зима у горах"

Воші сиділи біля каміна, наче змовники, а з кухні до них долинав притишений сміх Герета.

Кілька хвилин обоє мовчали, і Роджер подумав, чи не збирається стара знову розпитувати про сипові справи. Але з її спокійного обличчя зрозумів, що його припущення помилкове,. Ніщо не змусить її затьмарити цей день буденними турботами.

Аби втягнути стару в розмову, яка була б їй приємною, він почав розпитувати її про покійного чоловіка, про їхнє Спільне життя в цьому будинку. Вона охоче і докладно відповідала.

Герет уже розповів Роджеру, коли той уперше йшов до нього в гості, що його батько помер п’ятнадцять років тому. Тепер мати додала одну суттєву деталь: зір вона втратила після смерті чоловіка. їхнє подружнє життя попри всі його нестатки, коли доводиться заощаджувати на свічних недогарках і їсти м’ясну страву тільки в неділю чи на свято, було щасливим, Роджер міг заприсягтися в цьому, в усякому разі, трагедії та розчарування їх обминули, якщо не брати до уваги, подумав Роджер, те горе, яке, очевидно, краяло їм душі від того, що їх одинак народився калікою. Та й чи переживали вони це справді як горе? Чи не був він для них, принаймні для матері, просто дитиною, її Геретом? Та й батько, хай би як спочатку було йому боляче дивитись па кривобоке дитинча в люльці, з роками заспокоївся, бачачи, що Герет виростає на диво дужим, наче вузлуватий і покручений дубок, якого ніщо не зламає.

«А у вас є фотографія вашого чоловіка?»

«У мене в кімнаті»,— відповіла вона.

Йому приємно було думати, що вона тримає фотографію свого Геранта біля ліжка, щоб можна було, /прокинувшись і простягнувши руку, доторкнутись до неї. Авжеж, тільки задля цього вона її там і тримає. І Роджер втримався від подальших розпитувань... Чи був Герант достатньо високим на зріст чоловіком їй до пари, чи на диво міцним гномом, таким, яким він завжди уявляв собі Геретового батька, поки що залишиться таємницею. І це добре: не все треба витягувати на світло.

Радісний вигук Герета сповістив Роджера, що час накривати на стіл. Під началом старої він дістав білу цупку скатертину, ножі й виделки, а також велику виделку й ніж різати м’ясо. Келихів для вина не було, але на миснику Роджер знайшов схожу на мензурку склянку й поставив її біля материної тарілки, а для себе й Герета взяв звичайні півпинтові кухлі.

«Зголодніли? — гукнув Герет з кухні,—За дві хвилини сядемо».

Роджер поспішав на подвір’я. Там вино вже охололо. Поспитавши матір і діставши потрібну відповідь, він знайшов штопор. Швидко працюючи руками, він ледве встиг витягти корок і налити всім вина, як Герет широко розчинив двері на кухню.

«Дорогу! — загорлав він,— Дорогу головному придворному кухареві її королівської величності!»

Він урочисто вийшов з кухні, гордо тримаючи над головою велику тацю. На ній лежало й густо парувало щось коричневе. Незрівнянні пахощі смачного смаженого м’яса й прянощів супроводжували його наближення до столу.

«Заєць! — вигукнула стара.— Я чую по запаху, Герете! Авжеж, заєць!»

«І не простий собі заєць,— сказав він,— а гірський. Я сам зловив його в сильце. Останні кілька днів я тільки те й робив, що ставив сильця. Правду кажучи, зловив я аж трьох, але перші два були не досить добрі для такого святкового столу. Перший виявився ще зайченям, другий — старою кощавою зайчихою. А цей — саме те, що треба!»

Роджер з благоговінням дивився на печеню.

«Зараз принесу овочі,— сказав Герет,— а ви поки допоможіть матері сісти за стіл і подбайте, щоб у неї було все необхідне».

Він зник на кухні й повернувся з величезною сковородою смаженої картоплі, мискою брюссельської капусти й трьома тарілками, нагрітими так, що навіть його загрубілим від роботи рукам було гаряче, і він тримав їх, взявши ганчірку.

Роджер, посадивши матір на стілець, найближчий до каміна, намірився сісти й сам, але помітив, що стара випросталася па стільці й піднесла руку, закликаючи до тиші.

«Герете?»

«Що, мамо?»

«У тебе все готове? Я можу прочитати молитву?»

Герет поклав ніж, яким різав м’ясо, й застиг біля свого стільця.

«Читай, мамо».

«Господи боже,— почала стара,— ми зібралися за різдвяним столом з твоєї ласки й милості. Вже сімдесят два Різдва зустріла я, і завжди, відколи в мене прорізалися перші зуби, ти давав мені добру їжу в цей день з твоєї ласки й милості, господи».

У Роджера аж слинка котилася від духу смаженої зайчатини, але в кімнаті панувала глибока тиша, і йому, хоч він і добре зголоднів, чомусь не хотілося її порушувати.

«Сьогодні не звичайне Різдво, господи, і ти це відаєш,— повела далі стара,— Шиття наше зробилося тяжчим цього року і, може, зробиться ще тяжчим, але ти, господи, послав нам нового друга, який невідь-звідки прийшов до нас і вирі" шив допомогти нам, хоч ми й не знаємо, з якої причини. Але нас сповнює радістю те, господи, що сьогодні він тут, щоб розділити з нами пашу трапезу».

«Амінь»,— сказав Герет.

«І згадати разом з нами народженого у Віфлеємі», закінчила мати.

Якийсь час вони стояли мовчки, не бажаючи порушити чарів молитви, тоді стара жваво й бадьоро промовила.

«А тепер, Герете, нарізай м’ясо!»

І Герет заходився коло м’яса.

«Ніколи б не подумав,— сказав Роджер з повним ротом, • що ви вмієте смажити зайця».

«Потроху навчився,— відповів Герет.— Спочатку я пробував тушкувати їх і шпигувати салом. Але, як на мене, найсмачніші вони тоді, коли їх засмажено».

Він одним духом випив вино.

«Добре йде».

«Пийте ще»,— сказав Роджер, підливаючи.

«Я вбив цього зайця як слід,—промові™ Герет.—Зламав йому шийні хребці, наче сірник. І краплі крові не пропало».

«А скільки він