Читати книгу - "Зима у горах"

Він заціпеніло стояв на місці, а світанок тим часом поволі повертався на своїх завісах і відкривав десь за горами позад нього щілину, крізь яку починало сотатися небесне світло,— поступово трава ставала зеленою, побілені стіни Геретового будинку відважно виступили з темряви й нарешті квадрат жовтого світла спалахнув у кухонному вікні. Герет прокинувся, вій уже поставив чайник на вогонь, скоро готуватиме чай для себе й матері, потім вдягнеться й взується для нового робочого дня. Дік Шарп ще не остаточно переміг, і цей сон, зрештою, зовсім не стосується ні Герета, ні його матері — це просто відлуння минулого, просто від його давньої невигойної рани відпав ще один струн.

Перший день Різдва зайнявся у білому крижаному тумані. Роджер простував до будинку Герета, і пляшки відтягували його кишені. Сонце червоним диском низько висіло над землею, а туман, поки Роджер ішов, усе підіймався вгору. Навіть вершини гір вимальовувались невиразно.

Роджер відчинив хвіртку, перейшов поле й постукав у двері. Була одинадцята година — він точно розрахував час свого приходу — йому хотілося прийти досить рано, щоб встигнути допомогти з приготуваннями, але не настільки, щоб не дати хазяям на свято довше полежати в ліжку. Очевидно, розрахунок виявився правильним: Герет, без піджака, але поголений і причесаний, відчинив йому зразу ж.

—     Щасливого Різдва,— урочисто промовив він.

—     І вам також,— відповів Роджер.

Він увійшов. Стара сиділа на своєму звичайному місці. На ній був той самий коричневий джемпер, але поверх нього вона накинула на свої широкі кощаві плечі гарну шаль з торочками й вибагливим гаптуванням. Певно, голку, що зробила тисячі терплячих стібків, тримала з півсотні років тому її власна рука, певно, її очі, коли вони що не втратили своєї гостроти, годинами уважно й замилувано розглядали ці візерунки.

—     Веселого Різдва!,— сказала вона валлійською.

Її валлійське привітання і її гаптована шаль ще більш посилили його святковий настрій. Це, безперечно, має бути особливий день.

Від тієї хвилини всі троє розмовляли тільки по-валлійському.

«Сідайте»,— скомандував Герет, підсовуючи Роджеру стільця. Вогонь у каміні палахкотів жарко й яскраво — розпалили його, певно, не менше як дві година тому.

«Але я хочу допомагати»,— заперечив Роджер.

«Ви й допоможете, якщо посидите з матір’ю. Будь-кому вхід на кухню заборонено. Святкові страви я готую сам, і що там у мене є — це таємниця, аж поки я не подам усе на стіл».

Роджер повісив пальто, охоче дозволивши Герету бути капітаном на своєму власному кораблі, й намірився був сісти, Але спочатку (а чом би й ні?) витягнув пляшку вина — чудового рейнвейну, на якому він зупинив свій вибір, прискіпливо оглянувши запаси найкращого винного торговця в окрузі. «Оце щоб промочити горло. Воно має бути холодним, тож я виставлю його надвір».

Герет узяв пляшку, трохи потримав її у своїй величезній руці-

«Вино, га?» — спитав він.

«Та хотілось прихопити що-небудь з собою»,— відповів Роджер просто.

«Я взагалі п’ю більше ниво. Але інколи не завадить порушити свої звички. Я припас кілька пляшок і, правду кажу* чи, відкоркував парочку на кухні, поки морочився з овочами. Дивіться, як намішаю, вам, чого доброго, доведеться покласти мене в ліжко».

З його грудей вихопився гучний сміх.

«Всі кухарі п’ють,— сказав Роджер.— А через жароту на кухні градуси виходять з них потом».

Він відчинив двері й виставив пляшку надвір, в імлисту прохолоду дня. Самотня ворона злетіла вниз, роздивилась пляшку й спантеличено полетіла геть.

Зачинивши двері, Роджер підійшов до старої й сів поряд. Герет уже зник у кухні, щільно причинивши двері.

«Містере Фернівел»,— покликала стара.

«Я тут».

«Хочу вас про дещо попросити».

На мить, немов щось передчуваючи, Роджер відчув легкий біль вище коліна — там, де минулого разу вп’ялися міцнющі пальці старої, коли вона зажадала розповіді про турботи свого сипа. Але тепер у її голосі по було наполегливості — навпаки, від неї віяло майже відчутним на дотик і аж величним спокоєм.

«В столі є маленька шухляда».

Роджер пошукав очима й знайшов її.

«Так»,— сказав він.

«Будь ласка, висуньте її й скажіть мені, що там лежить».

Він висунув шухляду й вийняв звідти два товстих круглих пакунки. Що то, марлеві бинти? Ні, паперові стрічки, чорт забирай!

«Герет нічого не приніс, щоб прикрасити кімнату,— сказала стара, посміхаючись у бік вогню.— Мабуть, вирішив, що зайве, бо я все одно не бачу, а його воно не цікавить. Та коли я востаннє ходила з Малдвіном до крамниці — напередодні святвечора,— там сказали, що в них залишилось два великі пакунки стрічок, які вже ніхто не купить, то чи не візьму я їх у подарунок. Я погодилась. Як на мене, це дуже люб’язно з їхнього боку, адже вони могли повернути їх на склад до наступного року».

Роджер покрутив незграбні пакунки в руках.

«То стрічки треба розвісити?» — спитав він.

«Авжеж, треба,— радо відгукнулась вона.— Розвісьте, поки Герет на кухні. В буфеті позад мене є молоточок і трохи гвіздків».

Роджер узяв молоток і гвіздки, розпакував першу паперову стрічку, став на стілець і швидко та вправно заходився працювати. За хвилину стрічка вже висіла вздовж усіх чотирьох стін. Тоді він розпакував другу й простягнув її навхрест через центр стелі до кутків.

«І як воно тепер виглядає?» — спитала стара.

«Як на мене, напрочуд гарно,— відповів Роджер, ставлячи стілець на місце,— Хоча, щиро кажучи, у жінки вийшло б краще».

«А якого вони кольору?»

«Одна червона зі сріблом, друга жовта із зеленим».

Бона задоволено зітхнула й склала руки на колінах.

«Я все чую! — гукнув Герет з кухні.— Чую, як ви стукаєте молотком. Чим це ви там розважаєтесь?»

«Та