Читати книгу - "На другому березі (збірник)"

Назавжди
Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка, і тінь замазує панни, мов образи затерті. У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод, дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком прощається з сестрою, що у зореколі їй не сяяти вже більш. Так ніч блакитним снігом миє в місті маки меланхолії. Накривши плечі згорблені кожухом неба синім, колишеться шофер у сонній лімузині. Крива ліхтарня — квітка зламана і попіл снігу, і світло — лій зелений, з дзбанка ночі в сутінь литий, круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху заблукана і місяць — білий птах натхнення злого, й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих, що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого. Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки закриє очі сплющені, немов сестра остання. Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання. Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє, колишеться шофер у сонній лімузині. 13 грудня 1935 Балада про блакитну смерть
Примарні камениці і коші подвір’їв, мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи, провалля ночі, що його ніхто не зміряв, і смуток темних брам, і цвілі млосний подих. Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик, коротка, проста записка: «Ніхто не винен, злочинця не шукати!» Йде у тихих лаптях, мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине. З розкритих проводів букетом синя пара, із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує. З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить, примарне соло на кларнеті смутку, чуєш? Палає струм блакитний, мов душа в натхненні, і шепіт божевілля два серця колише з-під дна свідомості. І ніч у вир шалений! І синім квіттям газ в подертий килим тиші! На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання, сідає миша місячна — цинічна й куца, і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє, в неситих скорчах болю й насолоди в'ються. Похилений над ними синій янгол газу вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом, і душі, мов лілеї, кидає в екстазу, аж спаляться, немов останні краплі спирту. 24 грудня 1935 Дно тиші
Сліпуче-чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта, природи дно — дно таємниці й неба синє лоно; лящить у вухах сон — зім’ята та подерта плахта, і дзвонить в темряві співуче серце телефону. Так будиться хаос забутий літ дитячих світу, з-поза свідомості запони дивиться прадавнє, мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом проломаний удвоє місяць на долівці в’яне. І темне місячне ядро з твердої шкаралущі вилускують долоні тиші, що усе загорнуть. Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить, лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.