read-books.club » Детективи » Найкращий сищик та падіння імперії 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик та падіння імперії" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 96 97 98 ... 177
Перейти на сторінку:
пізнавши підполковника.

— Так. Дуже важливий агент. Як вам хачапурі?

— Просто чудове. Мені подобається тутешня кухня.

Ми добре поснідали, після чого зайшли в крамницю при перукарні. Я купив дві перуки і фарбу для волосся. Ми поїхали до Бенедіктова, зайшли туди одними, а вийшли геть іншими. Аж себе не пізнавали у дзеркалі. Пішли до поштамту, сіли осторонь. Втручатися я не збирався, хотів подивитися за операцією збоку. Бенедіктов почав розповідати про своє кохання до Олександри, ми виглядали просто знайомими, що розмовляють. Посиділи в одному місці, перейшли в інше. Я вже побачив кількох філерів, які крутилися біля поштамту. Вони непогано працювали, в очі не впадали, як не знати про їх наявність, то і не помітиш. Я дивився за людьми, які заходили до поштамту. Хтось із них мав бути шпигуном.

Тут до поштамту під’їхав екіпаж. Із нього вийшла гарна жінка з примітною фігурою. Я аж смикнувся, але роздивився, що це була брюнетка. Не вона. Хоча... Онде проїхав іще екіпаж, один із пасажирів якого посилено втирав чоло, хоча спекотно зовсім не було. Жінка зайшла всередину. І один з філерів пішов за нею. Здається, цю даму вели від вокзалу. Там вона надіслала через провідника якусь посилку. Цікаво, цікаво.

— Ходімо до поштамту, — запропонував я.

Бенедіктов погодився. Ми зайшли, я побачив, що красуня стоїть біля віконця прийому телеграм.

— Ви дивитеся за тією жінкою? — спитав Бенедіктов. Він був спостережливий.

— Яка красуня! — кивнув я.

— Ага і хода в неї така ж, як у Олександри. Мабуть, усі красуні ходять однаково, — усміхнувся лікар. — Вона ж повернеться з Баку?

— Думаю, що так, — чесно відповів я, хоча не був упевнений, що пані Олександра схоче перейти від життя, повного пригод, до буденності родинного побуту.

Жінка диктувала телеграму. За нею стежило кілька філерів, але я їх не бачив. Професійна робота, я думав, що так уже не працюють. Ще дивився, чи не стежить за жінкою хтось чужий. Вона дала телеграму, розплатилася і пішла. До дамської кімнати. Це займе кілька хвилин. Я взявся читати газету, яку купив Бенедіктов. Там описувалися мої подвиги біля Карса, мовляв, я самотужки розгромив ціле військо курдських абреків, навівши на них такий страх, що вони після цього присягнули на вірність государю.

— І в цієї красуні хода схожа, — сказав Бенедіктов. Я підняв погляд. Якась білявка виходила з дамської кімнати. На жаль, не пишна, а струнка, з яскравою червоною шаллю, накинутою на плечі.

— Ага, легко пішла, — кивнув я, а сам усе згадував той напад по дорозі на Карс і те, що там відбувалося. Маячня якась.

— І в неї є такі самі чобітки... — Лікар зітхнув, мабуть, згадав про чудові ніжки пані Олександри.

Я теж згадав про чоботи, величезні чоботи в пітьмі, грім і крики жаху. Я навіть не знав, як і кому про це розповісти. Легко б можна було сказати, що я вдарився головою і мені ввижалося бозна-що, але ж я бачив спалених вершників разом із кіньми, загін нападників знищено, я врятувався... Думки збилися, щось почало дошкуляти мені, наче скабка. Щось не те.

— А що ви сказали про чобітки? — спитав я.

— Ну, в тої білявки вони такі самі, як у жінки, за якою ви стежили, — пояснив лікар.

— Ви впевнені? — Я подивився на вихід із поштамту. Білявки вже там не було.

— Так, коричневі чобітки на підборах, — кивнув Бенедіктов.

— Ходімо. — тихо сказав я, він хотів щось спитати, але побачив, як змінилося моє обличчя, і не спитав.

Ми вийшли. Білявка якраз сідала до візника. За нею ніхто не їхав і не дивився. Ми теж зупинили візника. Добре, що він трохи розмовляв російською. Я сказав йому триматися на відстані за екіпажем із білявкою.

— Це дружина нашого товариша, який зараз у відрядженні. Ми хочемо дізнатися, куди це вона їде, — прошепотів я і дав візнику рубль.

Ми поїхали, візник знав свою справу, не наближався і не відставав. Я вже почав сумніватися, чи правильно довірився спостереженням Бенедіктова, коли білявка кілька разів озирнулася. Так озираються люди, які хочуть переконатися, що за ними не слідкують. За таким озиранням я легко впізнавав бунтівників. Потер руки і усміхнувся.

— Що відбувається, Іване Карповичу? Чому ми спочатку ходили за одною жінкою, а тепер їдемо за іншою? — пошепки спитав лікар.

— Поки і сам не знаю.

Жінка проїхала кілька кварталів, вийшла біля великого прибуткового будинку. Ну, мені ці фокуси були знайомі ще з Києва. У таких будинках є чорний хід, що виводить у двір. Людина заходить і зникає, а ти, як дурень, тупцюєш біля парадного.

— Почекайте мене тут, лікарю, — попросив я, сам сміливо пішов у двір.

Думав, що побачу там білявку, але її не було. Я здивувався. Зайшов із чорного ходу, прислухався. Сподівався почути кроки на сходах. Але тиша. Вийшов із будинку. Кивнув Бенедіктову. Той покрутив головою — значить, ніхто не виходив. Жінка була десь у будинку. Я сховався за дверима. Звідси бачив і чорний хід, і парадний. Вирішив, що тепер, якщо побачу ту білявку, заарештую її. Досить гратися. А то ще зникне десь. Почув кроки. Зашвидкі, як для жінки. Визирнув і помітив якогось хлопчика у гімназичній формі і

1 ... 96 97 98 ... 177
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик та падіння імперії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик та падіння імперії"