Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

вести війну без битв. Що за нісенітниця! Доки ви виявлятимете до заколотників ласку, литиметься шляхетська кров. Треба гнати їх під три чорти не батогами, а шаблями! Якщо хочете перемоги, то домагайтеся її! Слід негайно вдарити по козаках, не чекаючи їх з’єднання з татарами. Так! До них на підмогу йдуть татари! І тоді бунтарі стануть сильнішими. Не забувайте, панове, що настає осінь, і нам буде дуже складно знайти в розореному краї провіант. Та й підходить час платити платню жовнірам, а грошей у вас катма. Тоді почнуться втечі й заворушення в нашій армії. А сейм неодмінно запитає у вас звіт за всі витрати. І як ви з’явитеся перед ним? З якими очима? Як ви поясните сейму те, що, втягнувши Вітчизну в такі витрати, ви не зробили жодного пострілу, а війну — програли?

Вишневецького бурхливо підтримали ті, хто пристрасно бажав воювати. Утім, підтримали його й ті, хто щойно хотів вирішити справу мирно, — дехто подумав, що витрати дійсно великі і їх треба виправдати. О, проклята жадібність!

Домінік мовчки слухав, а коли дебати вляглися, сказав:

— Так, перемога в наших руках! Але яка користь усім від цієї перемоги? Ось скажи мені, пане Вишневецький, хто працюватиме на твоїх землях, коли ти особисто перевішав і пересаджав на палі всіх своїх хлопів? Сумніваюся, що такий чудовий воїн, як ти, зможе утримати в руках плуг. Не приховую, що я, як і більшість тут присутніх, маю в Україні величезні земельні володіння, і козаки — це мої хлопи. Так само, як і ваші! Тому якщо ми всі маємо шанс угамувати цю смуту миром, не вбиваючи власних хлопів, то чому маємо його проґавити? Cedant arma togae![81]

Смаглявий Вишневецький аж позеленів зі злості, але сказати йому було нічого, — більшість розуміли, що Заславський має рацію. Вишневецький ледь не скрипів зубами з люті й упіймав себе на думці, що він теж розуміє доводи свого недруга. Тому він у злобі на всіх, зокрема й на самого себе, забрався до свого табору.

Мирні перемови, розпочаті князем Заславським, тривали дві седмиці. За цей час усі драгуни-українці, які були в польському війську, устигли втекти до Хмельницького. А козацький полковник Данило Нечай просто на очах у поляків спалив і розорив кілька садиб та містечок і вирушив до Костянтинова. Вишневецький узагалі припинив усякий зв’язок із Заславським, але коли йому донесли про те, що на допомогу Хмельницькому вже йде татарська орда, то князь написав одному з наближених князя Домініка про те, щоби він не барився й виступав, поки до козаків не прийшла орда.

Заславському не залишалося іншого виходу — він був змушений рушити своє військо вперед. Щоправда, пан Домінік проявив обережність і не поспішав, висилаючи вперед невеликі роз’їзди, які вступали у дрібні сутички із загонами козаків, що блукали околицями. В одну з таких сутичок у полон потрапили шестеро козаків. Вони й донесли, що Хмельницький має намір іти з усім своїм військом на Костянтинів і незабаром планує захопити переправу через річку Случ під Россолівцями. Пан Домінік стривожився — тільки через цю переправу можна було подолати всі болота, які перекривали великому війську шлях до міста.

Тому 4 вересня польське військо виступило в похід, але рухалися всі неструнко, без дотримання бойового порядку. А пан Конецпольський міцно посварився з паном Остророгом щодо того, чий полк має йти попереду. Вочевидь, що для двох регіментаріїв це було стратегічно важливо. Але коли нарешті поляки добралися до Россолівців, то побачили, що переправа вільна. Її негайно зайняли, і командування ухвалило рішення взяти Костянтинів. У місті стояло п’ять тисяч козаків під командуванням Нечая, які вдень відбили штурм поляків, а вночі спішно покинули Костянтинів і вирушили до основних козацьких сил. Із ними пішла більша частина міського населення.

Зайнявши місто, з неймовірною гіркотою дивилися поляки на розорені костели, спаплюжені католицькі кладовища. Але вдіяти нічого не могли — зуб за зуб! Утім, попри все це, князь Заславський оголосив прощення всім містянам. А слідом за ним більша частина шляхти оголосила повне помилування і прощення для своїх хлопів, якщо ті одумаються, добре розуміючи, що без них нікому буде обробляти їхні землі і платити податі, а отже, шляхта буде позбавлена прибутків.

Однак Заславський задумався. Від полонених козаків він також дізнався, що в козацькому війську багато звичайних селян та містян, які і погано озброєні, і не вміють битися, та й бранці твердили, що до козаків на допомогу йдуть татари. Тому Домінік знову вирішив зібрати військову раду. Та лише нічого доброго з цього не вийшло: Конецпольський і Вишневецький за підтримки Остророга наполягали на негайному наступі на козацькі сили, обґрунтовуючи цей поспіх тим, що по Хмельницькому треба вдарити, поки не підійшли татари. Більш обережні й менш гарячі воєначальники — так, були й такі серед гонорової шляхти, — пропонували зайняти зручну позицію за містом, між Случчю та болотами, і чекати атаки козаків. Але пристрасть та воєнний запал узяли верх, і 7 вересня польське військо рушило назустріч українцям.

Немов на підтвердження слів полонених козаків, польське військо наткнулося на війська Кривоноса. Зав’язався гарячий бій, у перебігу якого козаки відступили. Про це трьом регіментарям доповів шляхтич Зацвіліховський, чий загін безпосередньо брав участь у сутичці.

— Твоя милосте, — доповідав шляхтич, — бранці говорили правду — ті, з ким ми зіткнулися, дійсно погано озброєні, і це переважно хлопи. Мені невідомо, чому князь Вишневецький так і не зміг здобути повну перемогу над ватагами Кривоноса, адже мої люди змогли змусити їх тікати. І ще швидше вони відступили, щойно дізналися, що їхній ватажок поранений.

Заславський невесело усміхнувся. «Це дуже дивно. Мені доповідали, що цей Кривоніс нещадно й успішно переслідував Вишневецького. І він узяв штурмом чимало фортець. А тут козаки відступили. Може, Зацвіліховський зіткнувся з невеликим загоном? Але якщо це невеликий загін, то чому його очолював сам отаман. І де ж тоді решта? А головне, що тепер робити?» — думав Домінік.

— Ну якщо так, то треба наступати далі! — вигукнув Остророг. — Адже хлопи люблять цього Кривоноса не менше за Хмельницького.