Читати книгу - "Хотин"

намагалися стягнути з уцілілих возів ще одну лінію оборони, але не встигали і в повному безладі бігали по табору. Неподалік від Любомирського вибухнула бочка з порохом, високо в повітря здіймаючи хмари диму і понівечені тіла людей. Любомирський, здавалося, прийшов до тями.

— Треба негайно посилати за допомогою до Сагайдачного! — почув він голос Собеського.

— Сто дзяблів панові у печінку! Я лицар і не буду благати про допомогу через кожну дрібницю.

— Але це не дрібниця! В нас у таборі яничари, чи ви не бачите?!

— Де драгуни, пся крев! — він повернувся до джури. — Миттю лети до Кулменського, повертай сюди драгунів…

Він ще не встиг договорити, як шалений тріск привернув увагу всіх, хто був біля Любомирського.

Забираючи широким чвалом, у фланг туркам летів двохтисячний загін крилатої гусарії. Блискучі панцирі засліплювали, а над головами в гусар височіли металеві крила, які страшно торохкотіли, лякаючи ворожих коней. У кожного за плечима тріпотіла на вітрі шкура леопарда. Хижі рихви списів націлились у спини переляканим яничарам. Попереду на білому коні мчав закутий в золоті обладунки Владислав. Вітер роздував гриву його коня і пишний султан на золотому, оздобленому чеканкою і самоцвітами шоломі. Гострий спис вибирав свою першу жертву.

З оглушливим дзвоном і тріском ударилися гусари з натовпом яничарів, які навіть не намагалися чинити опір. Щодуху мчали геть, рятуючи свої життя, і не встигали. Гусари пройшли крізь їхні порядки смертоносним шквалом і, повернувши коней, помчали до табору допомагати покінчити з тими залишками турків, що ще перебували в ньому. Перелякані яничари кидали зброю, здаючись на милість переможців.

— Дякувати пану Єзусу, ви знову з нами! — вигукнув Любомирський, коли Владислав під'їхав.

— Не маю сили бути осторонь, коли тут таке діється. Лихоманка вже позаду.

— Але ваш лікар…

— До дзябла лікарів! Келих доброго вина і рицарський меч — от що лікує! Я вирішив, що гусарія стомилась у резерві і, як бачите, саме своєчасно.

— Хвала Свєнті Діві, — озвався Собеський, — радий вас бачити, освєнцоний князю! Ви повинні мовити слово жовнірам. Це їм зараз необхідно як ніщо інше. Вони голодні, хворі й стомлені. Ваша промова укріпить їхню віру в перемогу, тож дайте їм це, і ми переможемо!

Владислав подивився на поле перед окопами. Турки далеко відкотились, оговтуючись після удару гусарії. Поволі починали перешиковуватися.

— Добра думка, — згорда мовив королевич, — люди хочуть мене чути, і вони почують свого привідця.

Ударивши коня в боки золотими острогами, Владислав виїхав на найвище місце окопа і високо підняв руку. Його висока і струнка постать, гарно підкреслена лицарськими обладунками, прикувала до себе тисячі пар очей. Тонконогий арабський скакун бив копитом землю, а вітер роздував за плечима пурпуровий оксамит плаща. Користуючись перепочинком у бойовищі, вояки потяглися до королевича. У повітрі забриніло тисячоголосе «віват», Владислав зачекав, доки настане тиша, і почав промову.

— Вітаю вас! Вітаю, славні охоронці святої віри і матінки-отчизни! Вашою кров'ю і вашим потом полите се поле! Вашими кістками засіяне! Тяжко мені визнавати це, але така є жорстока правда. Коли нещадний ворог страшною пошестю, хмарою сарани налетів на нас, ви всі як один стали на захист рідних домівок, нашої спільної матінки Речі Посполитої. І не лише стали, а й показали, що отчизна вклала меч у надійні руки. З великою славою билися ми і перемагали. Трупами бусурман вкривали поле бою багато разів, але ні на п'ядь не уступили нашої землі. Цей клаптик волоської землі перетворили ми на неприступну фортецю. І слава наша не вмре у віках. Вона буде вічною, як ці могутні стіни за вашими плечима — творіння безсмертних у своєму коханні до батьківщини князів Галицьких!

Тож цю фортецю, яка знемагає вже від тяжких боїв і штурмів, не можемо ми, не маємо права тепер віддати ворогові. Хоч які ви знесилені, виснажені ранами, голодом і війною, не можемо у цей час податися. Належить-бо нам стояти і померти, але не відступити. Знайте, що для турків сьогоднішній день — остання спроба добитися перемоги. Більше за вас вони стомились у наших холодних для них краях. Нема в них бойового духу! Такого бойового духу, такого вогню, який палає в душі польського лицаря, нащадка наших славних шляхетних предків.

Вперед! Вперед, до слави, кажу я, і нехай нам помагає пан Бог у справедливому ділі!

— Чорт забирай! Жовніри ніби ожили! — захоплено вигукнув у вухо Собеському Любомирський, коли королевич змовк і табір вибухнув криками.

— Вони вітають його! А за що, дозвольте спитати? — знизав плечима Собеський.

— Це не важливо. — Любомирський підкликав військового товариша. — Пане хорунжий, скачіть у табір до Сагайдачного. Скажете, що ми йдемо у наступ, хай піднімає запорожців. Настав час вирішального бою.

Хорунжий кивнув головою на знак розуміння і вдарив коня батогом. Застояний огир, як блискавка, полетів до Сагайдачного…

Сагайдачний уважно вислухав хорунжого.

— Я зрозумів. Козаки вийдуть разом із королевичем. Передайте панові Любомирському, що я вітаю його рішення.

А через півгодини лави козацько-польського війська почали перевалювати через окоп і шикувалися бойовими порядками. Високо піднялися бунчуки і хоругви, засурмили сурми. Глухо і зловісно загуділи литаври. Сагайдачний, піднявши булаву, завмер на окопі. Повз нього проходили полки, вітаючи свого гетьмана. Змарнілі обличчя осяялися посмішками, вгору підлетіли шапки.

— Вперед, дітки, за козацьку славу! З вами Бог і Україна… Вперед!

Осман II спостерігав за бойовищем з високого пагорба в тилу своїх військ. Оточений натовпом придворних, він нервово прикладав далекозору трубу до очей. Коли захлинувся перший наступ, він із прокляттям забігав по випаленій сонцем траві. Як молодий лев у клітці, бігав падишах, змушуючи холонути від жаху чаушів, візирів, сераскерів і євнухів. Страшні прокльони з піною закипали на його вустах, з очей, здавалося, сипались іскри. З криком пожбурив він всіяну діамантами трубу і почав топтати її ногами. Трохи зігнавши злість на безвинному приладі, завмер і звелів подати іншу трубу. З низьким поклоном йому подали її. Без слів вихопив і заходився оглядати бойовище. Цього разу його обличчя осяяла посмішка. Він бачив, як сипахи прорвали оборону Ляхистану, бачив, як кинулися вірні яничари через окопи і зав'язали бій, відтісняючи ворога вглиб обозу. Далі все губилось у хмарах куряви, але й цього було досить, щоб підняти настрій падишаха.

— Слава Аллаху! Вони захопили табір! Пашо Ділавере!

— Я тут, о володарю всесвіту, — схилив голову недавно призначений візир.

— Я хочу, щоб всі сили, які ще не вступали в бій, підтримали наступ яничарів. Негайно!

— Слухаю! — знову схилився в поклоні Ділавер-паша.

А схилом уже летіли чауші. Піднімали тисячу сипахів з особистої