Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Видиму смерть спіткати сподівайся щохвилини, але вір та й вір: же виживеш, же дійдеш, же все те сповниш, що тобі доручили батько, рідний город, Україна! Старайся не накласти головою, а й смерті, хлопче, не страшись, бо ж важить зовсім не те, скільки прожив, а те — чи добре ти прожив! Хто це висловив — не згадаю, але…

— Сенека це сказав колись, римлянин, стоїк, — відповів Омелько, що був одним із найосвіченіших людей свого часу.

— …Та все-таки побережи себе в дорозі від пені й від пригоди, від лихих людей і від лихої години, бо ж гріх по дорозі біг та й до нас плиг… незчуєшся, як лиха й набіжиш! Звіра в лісі чимало: тож, лягаючи спочити, шипшини підмости під боки, глоду, терну, дерези, щоб не заснути міцно. Та й комарі… та й голод…

— Мені ж наша Лукія до сідла приторочила торбинку пшона, в олії смаженого, торбу тарані, сухарців, буханців…

— І однокрилівці можуть наскочити, і всякі інші харцизяки… — і Козак, заярившись, блимнув оком та й почав розповідати, що бачив по степах: як Однокрил посадив повсюди сильні застави жовтожупанників, поляків та німців, щоб не допускати на Січ ані купців з припасами, ні чумаків із сіллю, щоб ніхто й до Москви не прорвався зі скаргою на ясновельможного пана гетьмана, як ловили подорожніх людей, карали марно й безневинно найстрашнішою смертю.

— Боне Деус… милосердний Боже! — кумедно вигукнув Омелько. — Чого це ви мене лякаєте, дядьку?

— Щоб ти в дорозі не журився, хлопче. А коли трапиться біда, співай. Хоч би що там сталося з тобою, ти співай. Скрізь тебе врятує пісня! — І очі в Мамая сяйнули синім, чортівським а чи янгольським світлом.

— Я щось не дуже розумію, дядьку.

— Зрозумієш потім. А поки що… запам’ятай пораду, — і Козак Мамай одвернувся від парубка, бо в прискаленому оці заблисла сльоза.

— Чого це ви?

— Гаспидська люлька знов погасла, чортам її курити б!

— Люлька ж куриться…

— Комар потрапив в око, — і вуса Козакові заворушилися, немов од вітру. І він спинився, дожидаючи, поки наздоженуть їх Омелькові батько й сестра.

— Мені б тільки дійти до найближчого краю Росії… — І парубок знову обмацав у шапці листа, якого ніс цареві. — Щоб не потрапити в лабети однокрилівцям. А там…

— Що ж там! Немовби в Московщині немає своїх небезпек! — сказав старий гончар.

— Та й у самій Москві ти ще перебідуєш — ой-ой-ой! — сумно посміхнувся Мамай. — І лиха набіжиш не раз…

— Уже в самій Москві? — здивувався Омелько.

— А що ж! Ти до царя так просто не доступишся… тим паче критись треба тобі від наших земляків, а їх чимало є в Москві, бо хто з них — однокрилівський підніжок, цього ти відати не можеш. Отож біду за хвіст попотягаєш! А коли минеш усі завади, то й із самим царем балакати… ніхто ж не знає — як, бо царі, королі та гетьмани — хитромудрі, примхливі, свавільні. Ти йому вклонишся трохи не так, а він тобі за це зрубає голову. При московському дворі — всі там цареві в землю кланяються сто разів. А ти не звик…

— Та й не звикну! Ні, ні!

— Доведеться звикати. Ти ж — посланець! І твоя голова вже тобі не належить, а тільки тим, хто споряджає тебе до Москви. Тож будеш там і кланятись, і ручку цілуватимеш, і все робитимеш, що тільки належить при царському дворі.

— Звідки ж я знаю, що там належить!

— Ти ж при дворах бував!

— У Венеції, в Відні, в Варшаві…

— Дещо бачив? Отож! І ти вже постарайся: будь чемним, кланяйся та й кланяйся, — шия тобі не вломиться! — все роби так, щоб ніхто не присікався: коли треба, то й гірке слово скажи, але ґречно, з поклоном. Будь сміливим, як і належить козакові… бризкай в очі правдою, свого домагайся, але ж будь мудрий, хитрий і тонкий, як змія, щоб не накласти головою за дурниці! Тебе до царя посила український народ. І ти цього не забувай, Омельку! І не вір нікому й ніде… Навіть коли вже й дійдеш до згоди з царем, коли він тобі навіть свій перстень золотий подарує.

— Перстень? — спитала Лукія. — Чому перстень?

— В усіх же казках… — ворухнув вусом Козак. — Коли дійде до чого… цар попервах дарує перстень, а вже потім…

— Шукає приводу, щоб відрубати голову? Чи так? — І Омелян засміявся, а сестра злякано схопила його за руку.

Старий гончар сказав:

— Недобре, Мамаю, жартуєш! — і обернувся до парубка. — Ти, сину, йдеш не до султана, не до хама, не до короля, а до царя московського! А тому…

— До народу московського! — гостро перебив Мамай. — До руського народу. А царі й султани — всі однакові!

— Побачимо, — сумно сказав Омелько.

— І цар московський? — стурбовано спитав старий гончар.

— Та що ж московський! — сердито сказав Мамай. — Він, кажуть, чоловік розумний, добрий. Але й навіжений! Довіряє панам і дворянам. А черні боїться…

— На те ж він і цар! — сказав Омелько.

— Однокрилові ж, — далі провадив Мамай, — московський цар і досі довіряє, того й не знаючи, що сталося в останні дні… Довіряє! Бо то ж є гетьман, а не брудний холоп! — І Козак Мамай, напучуючи молодого мирославського гінця, почав розповідати хлопцеві про царя з гетьманом усе підряд, що знав той і чого не знав…

…Як оббріхує гетьман перед царем увесь народ і Запорозьку Січ.

…Як іще три місяці тому Гордій Пихатий потаємно просив у царя руських полків супроти непокірних запорожців, щоб кров’ю вгамувати бунтарський неспокій сіроми, котрій не хочеться знову ставати бидлом у козацької старшини, в своїх же, в тутешніх, в українських череванів, які на всім Лівобережжі намагаються забрати до загребущих рук силу та владу замість вигнаних польських панів.

…Як гетьман Однокрил і всі його поплічники вірнопідданим чолобиттям канючать собі в царя в довічну й повну власність міста і села України, паюючи їх межи собою, домагаючись, таємно від народу, відновлення того безмежного кріпацького права, яке було на Вкраїні за польських панів.

…Як цар прещедро наділяє козацьку старшину «жалованными грамотами на вечное и потомственное владение» десятками тисяч сіл і сотнями городів та містечок, хоч у самій Росії й не було тоді міст, що належали б з усім майном і життям будь-якому бояринові, бо ж бояри володіли тільки селами…

…Як, нишком вициганивши в пресвітлого царя ті грамоти на вічне володіння багатствами й людьми на Україні, козацька старшина, вельможі чернігівські, роменські, галицькі, миргородські чи переяславські