Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Так дуже?

— Аж руки горять!

— Що ж ти вмієш?

— Дайте-но молот!

— Вибирай…

Схопивши найбільший, Михайлик уже й розмахався ним, уже й по голому ковадлу постукував, поки грілося в горні залізо, не міг від нетерплячки й на місці встояти, коли до них із матінкою підступила ковалиха Анна:

— Обідали сьогодні?

— Обідали, — закопиливши губу, відповіла Явдоха.

— Звісно ж, обідали! — хоч-не-хоч, а підтримав горду свою матінку синок.

— Розбагатіли ж трішки, — додала, пишаючись, ненька!

— А ми оце зібрались підвечіркувати, — вклонилась Анна. — То, може б, ви — з нами? Пора ж таки!

— Ми… — почала була вперта матуся, аж Михайлик, нарешті, не витримав і хутенько погодився:

— Спасибі… пора вже, мабуть. Правда ж, мамо, пора?

Та й боязко поглянув на розгнівану в своїй бідняцькій гордості неньку.

— Що ж, синку, коли люди просять… — Явдоха також вимушено вклонилась хазяйці.

Поклавши молот, Михайлик попросив умитись. З кухлика на руки зливав йому чи не десяток дрібної, мов кукіль, ковалевої дітвори, і малеча, раптово чомусь прихилившись душею до прездорового хлопця, вже й сварилась між собою за право тримати кухля, за змогу подати рушника, а мама їхня, чепурненька й гарна Анна, білява, аж трохи руденька, хороша, як вогонь, погримувала на дітей, і Михайликові здавалося раз по раз, буцім стає малюків більше та більше, — він навіть намагався ту малечу перелічити, але від цілоденної втоми щоразу збивався, і виходило в нього то одинадцять, то дванадцять, то тринадцять, бо йому від пахощів їжі вже паморочилося в голові.

Дітвора майже й не їла нічого в той підвечірок, бо дивилася й дивувалася, як же й здорово їсть новий ковальчук, оцей самий Михайлик.

Їв хлопець швидко, в смак, складаючи добру ціну куховарському хистові привітної господині.

Подякувавши Богові й хазяйці, він нарешті перехрестився і знову поспішив до кузні, де вже вмліло в горні залізо, щоб мерщій узятись до роботи.

Але… до кузні хлопець не дійшов.

Він спинився на мить біля берізки білокорої, помацав задля чогось її стовбур, помацав ще раз, провів рукою трохи вище, обняв тую берізоньку, прихилився до неї щокою, до її кори, яка нагадує на дотик тіло людини, прихилився і раптом… заснув.

Стоячи.

Сп’янівши від усього, що довелось пережити за цей багатий день.

Сп’янівши від їжі.

Заснув…

Коваль Іванище, ховаючи від уразливої Явдохи посмішку, обняв хлопчину, опустив його на землю, поклав під голову полінячку осикову, підмостив трохи сіна під бік.

Але Михайлик не прокинувся.

Мов ліг спатусі на білії подусі.

А вже коли йому приснилось, як Подолянка його кличе — ой! — прийти вночі в архієрейський садок, він аж підвівся був, щоб кинутись мерщій до неї, але знову впав, як трава на гостру косу.

43

Поки наш Михайлик за кузнею хріп та сопів, аж над ним пара здіймалась, Прудивус, брат Омельків, разом з Явдохою та з ковалевими челядниками тягали з базару до кузні все добро, здобуте хистом її сина, щедрі даяння мирославських глядачів, і добре-таки довелось попрацювати, поки попереносили все, що належало молодому ковалеві.

Поки він спав, як по купелі, до москаля Іванища та його жіночки прибули ждані гості: прийшов попрощатися Глеків-Юренків син, Омелько, що ось-ось мав рушати в путь. А з ним — Лукія-гончарівна. За нею вступив до кузні й цехмайстер гончарів, старий Саливон Глек, добрий друг Іванища та його білявенької Анни.

Так що Тиміш Прудивус, батька свого ще на дорозі побачивши, ледве з кузні встиг утекти на другі двері, бо не зважувався-таки потрапляти старому на очі, та й подався кудись, щоб перестріти брата бодай при виході з міста, поки той, єдиний тепер вихід, не заступили однокрилівці.

Довго длятись гостям не можна було, Омелько мусив квапитись, тож і гостини були короткі.

Омелькові в руки Анна дала голуба-гінця, якого парубок мав берегти в дорозі, як волю власну, щоб випустити його з листом уже в Москві, після побачення з царем всія Русі.

Омелько взяв голуба вмілою рукою, пропустивши лапки поміж пальцями, і птах тремтів усім тілом і райдужним гарячим оком позирав на Омелька.

— Замужем живе в Москві старша моя сестра, Марія, — сказала Анна до Омелька. — За гончарем Шумилом Ждановим, — і молодуха розповіла Омелькові, як там родичів шукати, веліла оселитися в них, коли трапиться нужда, щоб заробити на шмат хліба в їхній гончарні, і все це Анна казала так просто, що й на думку не спадало Омелькові одмовитись, і була та гожа тульська молодайка гарна, як тихе літо, як некошена трава в годину, хоч і народила з десяток дітей (що годок, то й синок!), хоч і були ковалі бідні-пребідні з тими дітьми («Душа — не балалайка, есть просит!»), а жили весело й дружно. Хоч малолітні діти й допомагали в роботі, але ніяк не справджувалась давня істина: «Де робить гурточок, там повний куточок», бо ж доводилось Іванищеві витримувати утиски ковальського цеху города Мирослава, котрий вимагав од зайшлого майстра все більшого чиншу.

Хоч і були вони бідні, та заради таких проводів знайшлась у домі й чарка на дорогу, і сала шматок на заїдок, і хліба досить, а він же був у Анни завше випечений, як сонце, що й у гетьмана кращого хліба не бува…

Присівши на дорогу, де хто стояв: хто на ковадло, хто на дривітню, хто на гармату, підбиту в учорашнім бою, всі перехрестилися на образ Кузьми та Дем’яна, божих ковалів, плюнули на парсуну чорта, намальовану задля того біля дверей, і всі вже були рушили до виходу, а Іванище сказав:

— Оце той чорт, що я його спіймав недавнечко в вершу на Рубайлі. А він мені й каже: «Пусти мене, я — чорт». — «Дарма, з’їдять діти з хлібом». — «Та я ж — нечистий!» — «Жінка вимиє, то все борщ ласіший буде…»

— І що ж? — спитав Омелько.

— З’їли, — сумно посміхнувся Іванище. — Бо ж більше нічого не було…

Всі засміялися, хоч і невесело, і вийшли з кузні.

44

Проводжати за місто, в бік, протилежний тому, де зранку точилась колотнеча з однокрилівцями, подалися старий Саливон з Лукією і Козак Мамай.

Попереду біг Песик Ложка.

За ним ступали Омелько з Козаком, коня ведучи в поводі.

Позаду — батько та сестра, несучи голуба.

А десь назирці скрадався зацураний мартопляс Тиміш Прудивус.

— Я вірю, ти повернешся, козаченьку, — говорив Омелькові Мамай, і лубенський тютюнець іскрив з його люльки, тріщав і сичав. — Але… пильнуй! Вважай день кожний за свій останній день, і ти будеш щасливим, проживши його до кінця.