Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

неминуче розставання із своїми іспанськими дублонами, бо протягом дня не раз посилав до «Хороброго драгуна» по свій улюблений напій і перебував тепер у такому стані, який по-морському називається «море по коліна». Але навіть тій рідині нелегко було примусити старого моряка втратити рівновагу, бо, за його словами, він мав «такий справний такелаж, що міг нести паруси за будь-якої погоди»; однак саме тепер його таки, як то кажуть, «хитало».

Коли Бенджамін, нарешті, второпав, хто стоїть перед ним, то поквапився до койки і, незважаючи на присутність молодої господині, сів і, щосили намагаючись удати із себе тверезого, прихилився спиною до стіни.

— Якщо ви псуватимете мої замки, містере Помпо, — мовив тюремник, — я поставлю стопор, як ви кажете, на ваші ноги і приклепаю до койки.

— Чого це ви раптом, хазяїне? — пробурмотів Бенджамін. — Я сьогодні вже витримав один шквал, — доброго потроху. І взагалі, чом я не можу робити те, що робите ви? Не замикайте двері знадвору, то і я не замикатиму їх зсередини, обіцяю вам.

— Я зобов'язаний замикати в'язницю на ніч о дев'ятій годині, — звернувся тюремник до дівчат, — а тепер без вісімнадцяти хвилин дев'ять.

З тими словами він поставив на сосновий стіл маленьку свічку і вийшов.

— Шкіряна Панчохо, мій добрий друже! — почала Елізабет, коли ключ знов повернувся в замку. — Ми прийшли сюди подякувати вам… Якби ви дозволили зробити обшук у себе в хатині, то штраф за оленя був би сплачений, і все було б гаразд…

— Дозволити обшук! — вигукнув обурено Натті й підвів голову, але не вийшов з кутка, де влаштувався. — Невже ти думаєш, дівчино, що я впустив би в хатину таку підлоту? Ні, ні, я не відчинив би дверей, навіть побачивши твоє миле личко. Але нехай тепер обшукують попіл і головешки — там нічого немає крім того, що буває в ямах для поташу.

Старий знов похнюпився, поринувши в печальні роздуми.

— Хатину можна відбудувати, й вона буде ще кращою, — заспокійливо сказала Елізабет. — Я сама подбаю про це, коли спливе термін вашого ув'язнення.

— Хіба можна воскресити померлого? — гірко мовив Натті. — Хіба може людина піти на те місце, де поховала батька, матір і дітей, зібрати їхній прах і зробити з нього живих людей? Ти не знаєш, що то значить — прожити більше сорока років під тим самим дахом і бачити ті самі речі… Ти ще дуже молода, дитинко, але ти одне з найблагородніших створінь у світі… Ради тебе я сподівався, що все минеться… Але тепер, коли все так обернулося, про це й думати годі.

Елізабет, очевидно, зрозуміла його слова краще, ніж решта присутніх, бо відвернулась, ховаючи обличчя, тоді як на простодушному личку Луїзи було лише співчуття до страждань старого. Швидко погамувавши своє збентеження, Елізабет вела далі:

— А я скажу вам, мій рятівниче, що вибудуємо дім набагато кращий. Невдовзі ви вийдете на волю, а ще до того я подбаю, щоб вам приготували дім, де ви зможете жити в супокої та достатку до кінця днів своїх.

— В супокої та достатку… дім… — повільно повторив Натті. — У тебе добрі наміри, дитинко, і мені так жаль, що їм не збутись. Він бачив, як я сидів у колодках, як з мене всі сміялися!

— Хай їм дідько, твоїм колодкам! — вигукнув Бенджамін, стрясаючи в одній руці пляшку, до якої раз у раз прикладався, а другою зневажливо махаючи. — Що тут такого? Ось нога, яка цілу годину стирчала, мов утлегар, — то що, вона стала гіршою від цього? Скажіть, гіршою вона стала, га?

— Здається, містере Помпо, ви забуваєте про нашу з Луїзою присутність, — зауважила Елізабет.

— Забути про вас, міс Ліззі? — відповів управитель. — Та хай мене грім поб'є, якщо я про вас забуду! Ви ж не те, що ця преподобниця Бійсябога! Може, душа в неї й гарна, не заперечую, але з виду вона яка! Чуєш, старий стрільцю, це ж скелет у чужій спідниці. А шкіра на обличчі — ну геть тобі новий парус: де напнутий туго, а де теліпається, бо троси погано натягнуті…

— Перестаньте, я наказую вам замовкнути, — мовила Елізабет.

— Єсть, мем! — відповів стюард. — Але не пити ви мені не наказували.

Міс Темпл знов обернулася до мисливця.

— Натті, ми зараз говоримо про вас, а не про інших. Я подбаю про те, щоб ви жили в супокої та достатку.

— В супокої та достатку… — знов повторив Шкіряна Панчоха. — Про який супокій може бути мова, коли старій людині треба йти кілька миль, поки вона знайде затінок сховатись від палючого сонця? Про який достаток можна говорити, коли старий мисливець, проблукавши цілий день у лісі, не вистежить, оленя, хіба побачить норку чи лисицю! Так, важко буде мені добувати бобрів, щоб сплатити штраф… Доведеться йти за сотню миль аж до Пенсільванії, бо тут їх уже не знайдеш. Гай-гай, через ваші поруби і вдосконалення всі звірі пішли звідси. Де були боброві греблі, ви перетинаєте річки греблями для млинів, ніби людина має право заважати річкам текти туди, куди їм веліло провидіння… Бенні, якщо ти так ревно прикладатимешся до пляшки, то не зрушиш з місця, коли настане час.

— Слухай, містере Бампо, — відповів той, — ти не потерпай за Бена. Коли покличуть на вахту, постав мене на ноги, вкажи напрямок, у якому стернувати, і я піду під усіма парусами не гірш, ніж інші, будь певен!

— Час уже настав, — мовив, прислухаючись до чогось, мисливець. — Я чую, як воли чухають роги об стіну в'язниці.

— Тоді командуй, приятелю, і ми відчалюємо! — вигукнув Бенджамін.

— Ти не викажеш нас, дівчино? — запитав Натті, довірливо дивлячись просто в очі Елізабет. — Ти не викажеш старого, якому хочеться дихати свіжим повітрям? Я не маю нічого лихого на думці, і якщо закон вимагає від мене сотню доларів, то мені треба на те цілого літа, я полюватиму, поки виплачу все, до останнього цента, а цей добрий чоловік допоможе мені.

— Ми добудемо тих бобрів, — пробелькотів Бенджамін і зробив рукою непевний рух. — А якщо вони втечуть від нас, назвіть мене старою шваброю.

— Що ви задумали? — стривожено вигукнула Елізабет. — Ви повинні відсидіти тут тридцять днів, Натті. Ось гроші, візьміть їх, сплатіть завтра штраф і наберіться терпіння на місяць. Ми з подругою часто відвідуватимемо вас; ми самі пошиємо вам новий одяг, потурбуємося, щоб скрасити вам перебування у в'язниці.

— Правда, дітки? — розчулено мовив Натті, підійшовши до Елізабет і лагідно взявши її за руку. — Невже ви так добре ставитеся до старого лише тому, що він без труда