Читати книгу - "Метелик"

Цей інцидент підніс мій авторитет серед каторжан. З цього часу мої товариші дивилися на мене як на людину із свого середовища, але яка не згоджується із загальноприйнятими речами, не проаналізувавши й не обговоривши їх. Я помітив, що коли я веду гру, то виникає дуже мало суперечок, а коли я даю якийсь наказ, то всі швидко коряться йому.

Як я вже сказав, ведучий гри бере п’ять відсотків з кожної виграної ставки. Він сидить на ослінчику спиною до стіни, вбезпечуючи себе таким чином від завжди імовірного вбивці. Коц на колінах прикриває постійно відкритий ніж. Біля ведучого юрмляться півколом три-чотири, а іноді й п’ять десятків картярів — вихідців з усіх районів Франції, чимало й чужинців, у тім числі й арабів. Гра дуже легка: в ній основними фігурами виступають банківник і зрізувач колоди. Щоразу, коли банківник програє, він передає карти сусідові. Гра йде в п'ятдесят дві карти. Зрізувач зрізає колоду й ховає одну карту. Банківник тягне з колоди карту й кладе догори лицевим боком на коц. Тоді відбувається гра. Грають то на частину банку, то на цілий банк. Коли ставку розкладено на маленькі купки, ведучий гри починає тягти карту за картою. Карта, що за своєю значимістю дорівнює одній із двох раніше витягнутих карт, програє. Наприклад, зрізувач сховав даму, а банківник поклав на коц п’ятірку. Якщо ведучий витягне першою даму, зрізувач програв. Якщо ж навпаки, то банківник програв. Ведучий гри повинен пам’ятати суму кожної ставки, а також — хто з картярів зрізувач, а хто банківник, щоб знати, кому має дістатися виграш. Це дуже нелегко. І йому треба захищати слабких від сильних, завжди ладних зневажити суперника. Коли виникає сумнівний випадок і ведучий гри приймає якусь ухвалу, то з цією ухвалою гравці мають змирюватися без жодного слова.

Цієї ночі було вбито одного італійця на ймення Карліно. Він жив з одним юнаком, котрий був йому за жінку. Обидва вони працювали в садку. Мабуть, Карліно знав, що йому загрожує небезпека, бо коли він спав, його стеріг юнак, і навпаки. Під своє полотнище-гамак вони поскладали порожні ящики, аби ніхто не зміг підкрастися під них, не зчинивши гармидеру. Проте його закололи саме знизу. Слідом за його криком одразу ж почувся стукіт порожніх ящиків, що їх поперекидав убивця.

Гранде, оточений трьома десятками картярів, якраз вів партію «марсельєзи». Я стояв неподалік від гравців і розмовляв з одним із каторжан. Крик і стукіт порожніх ящиків урвав партію. Всі схопилися на ноги й стали розпитувати, що сталося. Юний друг Карліно нічого не побачив, а Карліно вже не дихав. Старший по бараку запитав, чи йому слід викликати наглядачів. Ні, не треба. Вирішили попередити їх про це завтра на перекличці; Карліно вже мертвий, йому нічим більше не зарадиш.

— Ніхто нічого не чув, — узяв слово Гранде. — Ти також, юначе, — сказав він товаришеві Карліно. — Завтра вранці, прокинувшись, ти помітиш, що він мертвий.

От і все! Гра відновилася. І картярі, наче нічого не сталося, знову закричали:

— Зрізувач! Ні, байківник!

Я з нетерпінням чекав побачити, що воно буде, коли наглядачі відкриють мертвого. О пів на шосту вдарив перший дзвін. О шостій — другий, і роздали каву. О пів на сьому — третій, і ми вийшли на перекличку. Але сьогодні все відбулося інакше. Коли пролунав перший дзвін, старший по бараку сказав наглядачеві, що супроводив роздавача кави:

— Начальнику, цієї ночі одного чоловіка вбили.

— Кого саме?

— Карліно.

— Гаразд.

За десять хвилин прийшли шість наглядачів.

— Де мрець?

— Там.

Вони побачили кинджал, устромлений у спину Карліно знизу крізь полотнище. Вони його витягли.

— Санітари, заберіть його.

Двоє чоловіків винесли мерця на ношах. У бараці остаточно розвиднилося. Дзвін ударив утретє. Старший наглядач, тримаючи закривавлений ніж у руці, наказав:

— Усі виходьте на перекличку. Сьогодні не дозволяється лишатися лежати жодному хворому.

Всі вийшли. На ранковій перекличці завжди бувають присутні комендант та його заступники, начальники охорони. Почалася перекличка. Коли черга дійшла до Карліно, старший по бараку відповів:

— Помер цієї ночі, його віднесли до трупарні.

— Гаразд, — сказав наглядач, який проводив перекличку.

Коли перекличка скінчилася, начальник табору підняв угору ножа й спитав:

— Хтось упізнає цей ніж?

Ніхто не озвався.

— Хтось помітив убивцю?

Стояла мертва тиша.

— Отже, як завжди, ніхто нічого не знає. Простягніть руки вперед і пройдіть переді мною, а тоді рушайте кожен на свою роботу.

— Знову ніяких слідів, пане коменданте, ніщо не дозволяє сказати, хто вчинив убивство.

— Справу припинено, — мовив комендант. — Збережіть ножа, почепіть до нього етикетку, вказавши на ній, що він послужив для вбивства Карліно.

От і все. Я повернувся до барака й ліг поспати, бо цілу ніч не заплющив очей. Засинаючи, я подумав, що каторжанин нічого не значить. Навіть коли його підступно вбито, ніхто не хоче завдати собі клопоту, аби дізнатися, хто вбивця. Для адміністрації каторжанин — ніщо. Він значить менше за собаку.

У понеділок я починаю працювати асенізатором. О ні в на п'яту ранку йду випорожнювати параші в корпусі А, тобто в нашому. За розпорядженням начальства, їх слід тарабанити аж до моря й там усе виливати. Але я плачу погоничеві буйволів, і він чекає мене на плоскогір’ї — там, звідки до моря збігає цементований жолоб. Ми швидко, за якихось хвилин двадцять, випорожнюємо параші в жолоб і змиваємо все водою, привезеною з моря у величезній, на три тисячі літрів бочці. За воду я щодня платитиму погоничеві — симпатичному негрові з Мартініки — по двадцять франків. А що я працюю тільки перший день, то від важких параш у мене болять руки. Проте я скоро звикну до цієї роботи.

Мій новий товариш дуже компанійський. Але Галгані попередив мене, що він надзвичайно небезпечний. Ходять чутки, ніби він учинив на островах сім убивств. Негр заробляє тим, що продає фекалії. Адже кожен садівник мусить сам дбати про перегній для дерев. Тож він копає яму, скидає туди сухе листя й траву, а мій мартініканець потай несе до цього садка одну-дві параші. Звісно, сам погонич цього не зробить, і мені доводиться йому допомагати. Але я знаю, що це серйозне правопорушення, бо через заражені овочі й фрукти дизентерія може поширитись і серед наглядачів, і серед засланців. Сподіваюсь, що згодом, коли ми познайомимося ближче, я відраджу мартініканця від цього заробітку. Ясна річ, я відшкодовуватиму йому те, що він втрачатиме, припинивши свою «торгівлю». Що ж до риболовлі, то мартініканець каже, ніби нічим не може мені зарадити, треба,