Читати книгу - "Пентаграма"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Поздоровляю, Харрі.
Харрі сів навпроти.
– Дуже хороша робота. Поясни, як ти дійшов висновку, що Свен Сівертсен – не велокур’єр-маніяк.
– Я побачив фотографії Сівертсена в Празі й зрозумів, що бачив фотографію Віллі й Лісбет на тому самому фоні. Ну і ще перевірили залишки речовини під нігтем…
Співрозмовник нагнувся над столом, наблизивши обличчя до Харрі. Від нього пахло пивом і тютюном.
– Я не про докази, Харрі. Я про ідею. Коли ти почав підозрювати? Що змусило тебе копати в потрібному напрямі?
Харрі знизав плечима:
– Та лізуть у голову різні думки… Надто добре все сходилося.
– Що ти маєш на увазі?
Харрі почухав підборіддя.
– Ви знаєте, що Дюк Еллінгтон просив настроювачів не настроювати ідеально його піаніно?
– Ні.
– Коли піаніно настроєне абсолютно, воно погано звучить. Тобто звучить воно правильно, але втрачає якусь теплоту і щирість. – Харрі почав колупати стільницю. – Велокур’єр-убивця давав нам ідеальний код, який точно пояснював, де і коли. Але не навіщо. Цим самим він змусив нас зосередитися на подіях, а не на мотиві. Кожен мисливець знає, що, коли хочеш розгледіти дичину в темряві, дивитися потрібно не прямо на неї, а трохи вбік. Я перестав розглядати факти, як тільки все почув…
– Почув?
– Авжеж. Ці так звані серійні вбивства були ідеально налагоджені. Все звучало правильно, але ненатурально. Злочини скоювалися, немов за сценарієм, даючи нам чітке пояснення. Такою ясною часто буває брехня, а правда – дуже рідко.
– Тоді ти все і зрозумів?
– Ні, але я перестав дивитися на деталі та спробував дістатися суті.
Начальник кримінальної поліції кивнув і подивився на пузатий пивний келих, який він крутив по столу. У спорожнілому барі неприємний звук розлягався різко і голосно.
Він відкашлявся і мовив:
– Я помилявся щодо Тома Волера, Харрі. Вибач.
Харрі не відповів.
– Я не збираюся підписувати наказ про твоє звільнення. Я хочу, щоб ти залишився у нас. Знай, я тобі довіряю. Цілком і сповна. І сподіваюся, Харрі… – підвів він обличчя, і проріз рота набув форми усмішки, – що ти мені теж.
– Мені треба подумати, – сказав Харрі.
Проріз зник.
– Щодо роботи, – пояснив він.
Співрозмовник заусміхався знову. Цього разу й очима.
– Звичайно. Дозволь мені замовити тобі пива. Вже зачинено, але якщо я скажу…
– Я алкоголік.
Начальник кримінальної поліції на секунду забарився, потім коротко засміявся:
– Вибач. Забув. У мене до тебе ще одне питання, Харрі. Ти…
Харрі чекав – келих пива з огидним звуком нарізував чергове коло по столу.
– …подумав, як подаси цю справу?
– Подам?
– Так. У звіті. І журналістам. Їм обов’язково захочеться поговорити з тобою. Якщо випливе справа з Волером і контрабандою, вони перемиватимуть кісточки всій поліції. Тому важливо, щоб ти не говорив…
Харрі шукав у кишенях сигарети, а його співрозмовник – відповідні слова.
– Щоб ти не давав їм версії, яка дозволяє хибне тлумачення, – нарешті сказав він.
Харрі розуміюче всміхнувся й подивився на останню сигарету. Начальник рішуче допив залишки пива й обтер рот тильною стороною долоні.
– Він що-небудь сказав?
Харрі звів брову:
– Ви про Волера?
– Так. Він що-небудь сказав перед смертю? Що-небудь про своїх спільників? Про тих, із ким він працював?
Харрі вирішив зберегти останню сигарету.
– Ні. Нічого. Абсолютно нічого, – відповів він.
– Шкода. – Співрозмовник подивився на нього без ніякого виразу. – А ці записи, які було зроблено, вони нам не можуть у цьому допомогти?
Харрі зустрівся з ним поглядом. Він знав, що цей чоловік пропрацював у поліції все життя. У нього була виразна зовнішність: ніс гострий, як лезо сокири, вузькі губи та великі натруджені руки. Він був тим, що називають кістяком організації, твердим і міцним гранітом.
– Хто знає, – відповів Харрі. – Але чого даремно турбуватись, якщо у нас однаково буде версія, що не дозволяє хибних тлумачень. – Харрі нарешті відколупнув шматочок лакового покриття.
Немов по сигналу, світло в барі почало блимати.
Харрі підвівся. Вони дивились один на одного.
– Підвезти? – запитав начальник кримінальної поліції.
Харрі похитав головою:
– Мені недалеко.
Начальник довго і міцно тиснув йому руку. Вже у дверях Харрі обернувся:
– До речі, згадав, що Волер сказав перед смертю.
Сиві брови зметнулися вгору.
– І що? – обережно запитав начальник кримінальної поліції.
– Він сказав: «Будь ласка».
Харрі зрізав дорогу через кладовище. З дерев капало. Краплі, тихо зітхаючи, падали спочатку на нижнє листя, потім на землю, яка жадібно їх пила. Він ішов по стежині між могилами й чув, як бурмочуть між собою мертві. Він зупинився і прислухався. Перед ним стояв темний, сплячий парафіяльний будинок у Старому Акері. Мертві тихо шепотілися. Харрі повернув уліворуч і вийшов із хвіртки у бік Тельтхусбаккен.
Коли Харрі зайшов у квартиру, він стягнув із себе одяг, став під душ і ввімкнув гарячу воду. Стіни запітніли, дрібні крапельки набрякали і стікали на підлогу, а він усе стояв, поки шкіра не стала яскраво-червоною. Поки він ішов в спальню, вода встигла випаруватись, і Харрі не витираючись ліг у постіль, заплющив очі й почав чекати, коли прийде сон. Чи спогади. Що раніше?
Замість цього почулося бурмотіння. Він слухав.
Про що вони там шепочуться? Що замишляють? Вони перемовляються кодами.
Харрі сів у ліжку, притулив голову до стіни. Перед утомленими очима мерехтів знак пентаграми.
Подивився на годинник. Скоро світанок.
Він підвівся й вийшов у коридор. Понишпорив у кишенях піджака, знайшов останню сигарету. Відламав намоклу половину й закурив. Сів у крісло у вітальні й став чекати, коли наступить ранок. У кімнату лилося місячне світло.
Він думав про Тома Волера, який зараз дивиться у вічі вічності, про їхню бесіду на терасі біля поліцейської їдальні та про чоловіка зі Старого міста, якого він пізніше розшукав. Знайти його було нескладно: він працював усе в тому ж сімейному магазинчику й мав давнє прізвисько, Соло.
– Том? – перепитав чоловік за полірованою стійкою і провів рукою по лиснючому жирному волоссю. – Аякже, пам’ятаю. Бідолаха. Батько часто його бив. Батько у нього був безробітний муляр. Пив. Друг? Та ні. Ми з ним ніколи не дружили. Авжеж, Соло – це я. Турне по Європі? – Він розсміявся. – Та я далі Мосса не виїжджав. Не думаю, що у Тома було багато друзів. Пам’ятаю, він був добрим хлопцем, із тих, які переводять стареньких через дорогу. Потайний, чимось на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пентаграма», після закриття браузера.