Читати книгу - "Викрадачі"

Однак, розповідь Мері про першу зустріч Роберта з тією жінкою наштовхнула мене й на іншу ідею; можливо, саме через те, що вона жартома згадала про Шерлока Холмса, я знову й знову повертався до аналізу того маленького епізоду. Одного дня я навіть зателефонував до Мері й попросив її повторити ту розповідь саме так, як Роберт описував їй у коледжі Барнетт. Вона так і зробила й переповіла все майже тими самими словами. А чому я запитую? Вона ж пообіцяла, що пізніше розповість більше, тож напише обов’язково. Я чемно подякував їй за листи, які вона надсилала, й був дуже обережним, щоб не наполягати на будь-якій зустрічі.

І все одно, я не міг позбутися в ту хвилину своїх сумнівів щодо цієї історії, до того ж мене захопила ідея в дусі Шерлока Холмса — місце пригоди потрібно оглянути самому. Це ж було не так далеко — музей «Метрополітен», за багато років я відвідував його безліч разів, але мені кортіло відшукати місце, на якому Роберт почав галюцинувати, а може, відчув натхнення — чи ж закохався? Навіть якщо на місці пригоди не буде револьвера, не звисатиме зі стелі мотузка, нічого такого, що можна роздивитись під збільшувальним склом — що ж, нехай це виглядає нісенітницею, але я поїду туди: заодно зроблю важливішу справу — побачуся з батьком. Уже майже рік минув з того часу, як я востаннє був у Коннектикуті, а зазвичай я бував там кожні півроку; батько ж, хоча голос його завжди лунав по телефону бадьоро, такими ж були невеликі листи, що він надсилав мені на бланках своєї парафії (бо потрібно ж їх використовувати, казав він, до того ж не терпів електронної пошти), все одно нічого не скаже в такий спосіб, якщо почуватиметься погано, і я побоювався того. Погано було б, якби він занепав духом, а про це він ніколи не скаже.

Розмірковуючи про це, я обрав наступні вихідні й купив два квитки на потяги: один до Нью-Йорка й назад до Вашингтона, а інший — з Нью-Йорка до мого рідного міста й назад до Нью-Йорка. Я остаточно розщедрився й замовив номер у дещо сумнівному, але дуже приємному готелі на площі Вашингтон-сквер у Нью-Йорку — колись у тому готелі я провів вихідні з молодою жінкою, і ледь з нею не одружився. Якщо замислитися, як давно то було, я вже й забув її, жінку, з якою обіймався на ліжку в готелі, з якою сидів на лаві в парку біля Вашингтон-сквер, а вона тим часом розповідала мені про всі види дерев, які там росли.

І гадки не маю, де вона тепер: напевно, вийшла заміж за когось іншого й стала бабусею.

Грайливо подумав, чи не запросити Мері здійснити мандрівку до Нью-Йорка вдвох, але так і не зміг відповісти собі: що саме я маю на увазі та як вона сприйме таке запрошення, надто ж — як вирішити або навіть поставити перед нею питання про номер у готелі. Звичайно, піти з нею разом до музею було цілком слушно, тому що минуле Роберта Олівера захопило її навіть більше, ніж мене самого. Але проблема поїздки в цілому виявлялася занадто складною. Кінець кінцем я не сказав їй нічого про свої плани: однаково вона не дзвонила мені приблизно два тижні, і я сподівався, що вона надішле мені продовження своєї розповіді про Роберта, щойно буде готова. Зателефоную їй одразу як повернусь — так я вирішив. У клініці попередив, що пропущу один робочий день, щоб завітати до свого батька, а потім дав звичайні розпорядження щодо особливого нагляду за Робертом і деякими іншими пацієнтами, які викликали певну тривогу.

З Пенсильванського вокзалу в Нью-Йорку я одразу переїхав на вокзал Гранд-Сентрал, щоб сісти там на потяг до Нью-Хейвена:[109] матиму змогу провести з батьком увесь вечір і ніч, перш ніж повернуся до Нью-Йорка. Їхати було приємно, мені завжди подобався цей потяг — у ньому можна й почитати, й помріяти. Цього разу я трохи почитав книгу, що захопив із собою — «Червоне й чорне», а потім спостерігав, як за вікном вагона пропливають пейзажі початку літа, прикро пошкоджене серце Північно-Східної магістралі: цегляні склади, занехаяні двори в районах, прилеглих до залізниці, у маленьких містах і на околицях великих міст — он жінка, мов у повільній зйомці, розвішує білизну, діти граються на шкільному подвір’ї, а онде величезне звалище, над яким кружляють чайки, немов ті стерв’ятники, там і тут з-під землі зблискують уламки металу.

Напевно, я задрімав, тому що сонце вже мерехтіло на солоних водах Атлантики — ми досягли узбережжя Коннектикуту. Мені завжди дуже подобався той перший погляд на Лонг-Айлендську протоку, на острови Тімбл, на старі палі, на пристані з яскравими новенькими човнами. У певному сенсі я виріс на цьому узбережжі — моє місто розташоване майже за двадцять кілометрів від моря, але багато років ми щосуботи виїжджали з батьками на пікнік, на пляжі приморського Ґрантфорду, або прогулювалися парками поблизу коледжу Лайм, а то й просто поміж боліт до площадки на самісінькому березі океану, звідки у матусин бінокль можна було побачити дроздів з червоними крилами. В дитинстві я завжди відчував запах солоної води або річок, що впадають в океан.

Власно, наше місто було побудовано на березі річки Коннектикут. У 1812 році англійський флот мало не спалив його,[110] але найповажніші громадяни міста поспішили на берег і почали перемови з англійським капітаном. Незабаром капітан з’ясував, що мер доводиться кузеном його батькові — тоді вони обоє почали мирно розкланюватися й обмінюватися родинними новинами. Мер запевнив, що наш командувач охоче визнає владу короля, капітан вирішив не звертати уваги на очевидну нещирість такої заяви двоюрідного дядька, тож вони розпрощалися друзями. Того вечора все місто зібралося в церкві (не в тій, де пізніше служив мій батько, а в старій, яка стоїть майже на воді) — подякувати Богу. Всі міста в окрузі англійці підпалили, а наш мер прийняв і прихистив їхніх жителів, виявивши великодушність, а можливо, і з відчуття певної провини. Наше місто є гордістю місцевих любителів пам’яток історії: у нас церкви й старий готель, і найстаріші будинки збереглися з часів заснування першого поселення — чиста деревина, уціліла завдяки повазі до предків. Батько полюбляв розповідати ту