Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Роланд пошукав у своєму кошелі свого кисета і, знайшовши, скрутив цигарку зі свіжого запашного тютюну, яким забезпечив його Каллаген. Розаліта теж дещо йому подарувала — стосик тендітних кукурудзяних обгорток, які називала «шурхавками». Роланд зрозумів, що загортаються вони незгірш за будь-який цигарковий папір. Якусь мить він ще помилувався готовим витвором, а потім опустив кінчик цигарки в полум’я сірника, якого Айзенгарт розпалив об свій загрубілий ніготь. Стрілець глибоко затягся й випустив довгу хмарку диму, яка повільно піднялася і розтанула у вечірньому повітрі, нерухомому і напрочуд задушливому як для кінця літа.

— Добре, — сказав він і кивнув.

— Ге? Аби тобі було добре. Сам я ніколи не мав до цього охоти.

Комора була більшою од самого ранчо — щонайменше п’ятдесят ярдів завширшки і п’ятдесят футів заввишки. Спереду її причепурили жнив’яними амулетами на честь сезону і виставили опудал з велетенськими гострокоренями замість голів. З відкритого сінника над головними ворітьми виступав уперед кінець бантини. До нього було прив’язано мотузку. Внизу, на подвір’ї, хлопці намостили чималий сніп сіна. По обидва боки від нього стояли Юк та Енді. Вони обидва дивилися вгору, бо саме тієї миті Бенні Слайтмен узявся за мотузку, посмикав її для певності й відступив назад, зникнувши з поля зору. Юк загавкав, передчуваючи забаву. Наступної миті Бенні вилетів уперед, стискаючи в кулаках мотузку. Його волосся розвівалося на вітрі.

— Ґілеад і Ельд! — закричав він і стрибнув у сіно. Полетів у червоне призахідне повітря, а за ним промчала слідом його тінь.

— Бен-Бен! — гавкав Юк. — Бен-Бен-Бен!

Хлопчик відпустив мотузку і пірнув у сіно, а потім сміючись вигулькнув. Енді простягнув йому металеву руку, проте Бенні проігнорував її, самотужки вистрибнувши на втоптану землю. Довкола нього бігав, заходячись гавкотом, Юк.

— Вони завжди таке вигукують, коли граються? — поцікавився Роланд.

Айзенгарт пирхнув зі сміху.

— Аж ніяк! Зазвичай вони славлять Орізу, чи Людину-Ісуса, чи кричать «Слава Кальї!», чи все разом. Щось я підозрюю, що ваш хлопець навчив Слайтменового хлопця різних штук.

Роланд не став зважати на несхвальні інтонації, що прозвучали в цій репліці, й просто дивився, як Джейк тягне до себе мотузку. Бенні лежав на землі, вдаючи з себе мертвого, поки Юк не лизнув йому обличчя. Відчувши мокрий язик, він захихотів і сів. Роланд не мав жодного сумніву, що Енді підхопив би його, якби щось пішло не так.

Неподалік стояв табун робочих коней, загалом близько двадцяти. Трійця ковбоїв у чапсах і шорбутсах вела до них останні півдюжини. На іншому боці подвір’я була невелика бійня, заповнена молодими бичками. Протягом наступних тижнів їх заб’ють і відправлять униз річкою на торговельних човнах.

Джейк відступив назад у сінник, а за мить метнувся вперед.

— Нью-Йорк! — закричав він. — Таймз-Сквер! Емпайр-Стейт-Білдинг! Вежі-близнюки! Статуя Свободи! — І полетів у порожнечу на мотузці. На їхніх очах він сміючись зник у кучугурі сіна.

— А чого це інші твої друзі схотіли лишитися в Джефордсів? — начебто знічев’я запитав Айзенгарт. Але Роланд відчув, що це питання цікавить його більш ніж трохи.

— Бо нам краще розосередитися. Нехай нас добре роздивиться якнайбільше людей. Часу обмаль. Треба приймати рішення. — Звісно, все це була правда, але було дещо більше, й Айзенгарт, мабуть, здогадувався про це. Він був більш тямущий, ніж Оверголсер. І стояв намертво проти того, щоб дати відсіч Вовкам, — принаймні поки що. Втім, це не заважало Роландові симпатизувати цьому чоловікові — великому, чесному, з почуттям гумору приземленого селянина. Роланд думав, що він пристане на їхній бік, якщо йому показати, що в них є шанс перемогти.

Дорогою до «Рокінг Б» вони відвідали півдюжини малих угідь біля ріки, де основним урожаєм був рис. Айзенгарт доброзичливо знайомив фермерів зі стрільцем. На кожній малій фермі Роланд ставив два питання, як і минулого вечора в Павільйоні: «Чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам? Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?» Усі відповідали ствердно. Айзенгарт також. Але Роланд не поспішав ставити третє питання. В цьому поки що не було потреби. Вони мали в своєму розпорядженні ще три тижні.

— Ми терпимо, стрільцю, — сказав Айзенгарт. — Терпимо навіть попри Вовків. Колись був Ґілеад, а тепер його нема, Кому це знати, як не тобі, але ми терпимо. А якщо повстанемо проти Вовків, усе може змінитися. Для тебе й твоїх супутників те, що відбувається тут, у Дузі, — це пшик, дрібнички. Якщо ви переможете і виживете, то підете далі. Якщо ж програєте, нам нікуди буде податися.

— Але…

Айзенгарт підняв руку.

— Вислухай мене, прошу. Вислухаєш?

Роланд покірно кивнув. Напевно, Айзенгарт мав виговоритися. Хлопці тим часом знову забігли на сінник, щоб стрибнути ще раз. Невдовзі темрява покладе край їхній забаві. Стрільцеві хотілося знати, як там справи в Едді й Сюзанни. Чи поговорили вони вже з Тіановим дідом? І якщо поговорили, то чи розповів він їм бодай щось цінне?

— Припустімо, вони відрядять п’ятдесят або навіть шістдесят Вовків, як уже не раз було. Це дуже багато. І що, як ми їх вколошкаємо? А за тиждень чи за місяць їх прийде п’ять сотень. Що тоді?

Роланд замислився над цим питанням. Поки він міркував, до них приєдналася Марґарет Айзенгарт — струнка жінка років сорока, з маленькими грудьми, вдягнена у джинси й сіру шовкову сорочку. В її чорному волоссі, стягнутому на потилиці вузлом, де-не-де проглядали сиві пасма. Одну руку вона тримала під фартухом.

— Це суттєве питання, — сказала вона, — але ще не час на нього відповідати. Дай їм з друзями тиждень, нехай розгледяться.

Айзенгарт кинув на свою сей погляд, у якому прозирала не лише добродушність, а й роздратованість.

— Жінко, чи ж я тобі вказую, як поратися на кухні? Коли готувати, а коли прати?

— Лише чотири рази на тиждень, — відказала вона. І, помітивши, що Роланд підводиться з крісла-гойдалки, що стояла поряд з чоловіковим, запротестувала: — Сиди-сиди, прошу, Я годину в кріслі просиділа, чистила гострокорені з Едною, тіткою того анциболота. — Вона кивнула на Бенні. — Приємно на ногах постояти. — Вона з усмішкою дивилася, як хлопці по черзі пірнали, сміючись, у сніп сіна, а довкола них стрибав і гавкав Юк. — Роланде, ми з Воуном ще ніколи прямо не стикалися з цим жахіттям. У нас було шестеро, всі близнюки, але вони виросли акурат між набігами. Можливо, ми не до кінця все це розуміємо, тож і рішення приймати не нам.

— Як комусь