Читати книгу - "Чорнильна кров"

Роксана провела рукою по чолу.

— Я спробую.

— Не переймайтеся сильно! — сказав Феноліо. — Ви ж чули. Вогнерукий має тепер демона, який його захищає. Хоча він і самотужки завжди непогано впорувався!

— О, так!

Феноліо проклинав кожну зморшку на своєму старому обличчі — такою вродливою була ця жінка. Чому він не такий красень, як Козимо? А втім, чи сподобалось би це їй? Їй подобався Вогнерукий, котрий, власне, давно мав померти, якби все відбувалося так, як він написав.

«Феноліо! Це занадто. Ти поводишся як ревнивий закоханий!»

Утім, Роксана не зважала на нього — вона дивилась на хлопця, який спав у неї на колінах.

— Бріана страшенно розлютилась, коли довідалася, що я поїду вслід за її батьком, — сказала вона. — Сподіваюсь, Козимо пильнуватиме її і не розпочне війну, доки я не повернусь.

Феноліо промовчав. Навіщо розповідати про плани Козимо? Щоб Роксана ще більше хвилювалася? Ні. Він дістав з-під накидки листа для Меґі. Літери, які могли перетворюватися на звук, потужний звук… Жодного разу він не наказував Розенкварцові так старанно опечатати листа.

— Цей лист може врятувати батьків Меґі, — сказав старий. — Він може врятувати її батька. Він може врятувати нас усіх, пильнуйте його!

Роксана покрутила опечатаний пергамент, неначе той видався замалим для таких важливих слів.

— Я ще ніколи не чула про листа, який відкриває в'язницю Сутінкового замку, — сказала вона. — Гадаєте, правильно навіювати дівчинці примарні сподівання?

— Це не примарні сподівання, — мовив Феноліо, трохи образившись, що Роксана не йняла віри його словам.

— Ну, гаразд. Якщо я знайду Вогнерукого, і дівчинка ще з ним, вона отримає вашого листа. — Роксана знову погладила синове волосся. — Вона любить свого батька?

— Ще б пак, вона його дуже любить.

— Моя донька теж. Бріана так сильно любить Вогнерукого, що не хоче з ним розмовляти. Коли він раніше йшов кудись — до хащі, на море, куди його саме вабили вогонь чи вітер, — вона бігла вслід за ним своїми маленькими ніжками. Мені здається, він цього навіть і не помічав: він зникав швидко, наче лис, що вкрав курку. Та вона все одно любила його. Чому? Цей хлопець теж його любить. Він навіть думає, що він йому потрібен, але Вогнерукому не потрібен ніхто, крім вогню.

Феноліо задумливо подивився на неї.

— Ви помиляєтеся! — сказав він. — Він був дуже нещасний, коли так довго був далеко від вас. Ви б його бачили.

Як недовірливо вона поглянула на нього.

— Ви знаєте, де він був?

Ну і що тепер? Старий дурень, що він тут знову наговорив!

— Е-е-е, так, — пролепетав він. — Звісно. Я ж сам там був.

«Ну, збреши вже що-небудь. Де вони були? Правдою тут не задовольнитися. Трішки доладної брехні, яка б усе пояснила. Чому б не вигадати кілька хороших слів для Вогнерукого, хоч і заздрю йому через дружину?»

— Він каже, що не міг повернутися. — Роксана не вірила цьому, та з голосу було чути, як би вона хотіла в це повірити.

— Свята правда! То був жахливий час! Каприкорн наказав Басті вполювати Вогнерукого, вони завезли його далеко звідси. Намагались вивідати, як примовляти до полум'я. — Оце так брехня. І хто там знав, брехня то чи ні? Можливо, вона близька до правди. — Повірте мені, Баста помстився за те, що ви надали перевагу Вогнерукому, а не йому! Вони ув'язнили вогнедува на довгі роки. Зрештою він утік, та невдовзі його знайшли і забили мало не до смерті. — Про це йому розповідала Меґі. Трішки правди не зашкодить, і Роксані не обов'язково знати, що це було через Резу.

Феноліо відчував, як йому ставало приємно розповідати, як його тішило спостерігати за Роксаною: як збільшуються її очі, як вона заворожено слухає, пристрасно очікуючи наступних слів. Може, таки щось зіпсувати Вогнерукому? Ні, старий уже якось убивав вогнедува, нині він зробить йому послугу: змусить дружину пробачити десять років відсутності.

«Часом я можу бути люб'язним чоловіком!» — подумав Феноліо.

— Він думав, що помре, що ніколи більше не побачить вас. І це було найстрашнішим для нього. — Феноліо відкашлявся. Він розчулився з власних слів, і Роксана теж. Він бачив, як недовіра зникла з її очей, як вони стали лагідними від любові. — Він блукав чужими країнами, мов підкинутий під двері пес, шукаючи шлях, у кінці якого не Баста чи Каприкорн, а ви чекали б на нього. — Слова з'являлися самі по собі, ніби Феноліо знав, що відчував Вогнерукий усі ці роки. — Від самотності його серце стало холодне, мов камінь. Нічого, крім туги, не жило в ньому, туги за вами і за донькою.

— Він мав двох доньок, — стиха долинув Роксанин голос.

Прокляття, старий геть забув. Звісно, двох! Та Роксана настільки захопилась його словами, що така помилка не розірвала тенета.

— Звідки ви знаєте? — запитала вона. — Він мені ніколи не розповідав, що ви так добре знайомі.

«О, ніхто не знає його ліпше за мене! — подумав Феноліо. — Запевняю вас, моя красуне».

Роксана відкинула з лиця чорне волосся. Феноліо побачив у ньому слід сивини, неначе вона причесалася запорошеним гребінцем.

— Я поїду завтра з самого ранку, — сказала жінка.

— Пильнуйте себе! — мовив він, коли нарешті сидів на коні. — Себе і листа. І привітайте від мене Меґі. Скажіть, що все буде гаразд. Я обіцяю!

Коли він поскакав геть, Роксана задумливо стояла поряд із заснулим сином і дивилася вслід Феноліо.

«Все одно він її не заслуговує! — подумав Феноліо, наближаючись до омбрійських вогнів, не таких яскравих і не настільки численних, як у його старому світі, та принаймні так само привабливих. Скоро будинки за оборонними мурами залишаться без чоловіків. Так, усі вони підуть із Козимо: Мінервин чоловік, хоча вона попросила його залишитися, і чоботар, котрий мав майстерню по сусідству. Навіть лахмітник, котрий щовівторка волочився місциною, хотів воювати проти Змієголова. — Цікаво, чи пішли б вони за Козимо так само охоче, якби я зробив його бридким? Бридким, як Змієголов, з катівським обличчям…»

— Ні, дивлячись на вродливе обличчя, набагато легше довіряєш шляхетним намірам, і тому Феноліо вчинив мудро, посадивши на трон янгола. Так, дуже мудро. — Феноліо піймав себе на тому, що тихенько муркотів собі під ніс, коли кінь проніс його повз охорону. Вартові мовчки дали проїхати старому князівському поету, чоловікові, котрий створив їхній світ. Так, схиляйте ваші голови перед Феноліо!

Охоронці також вирушать із Козимо, і солдати, ті, що вгорі на замку, робітники, однолітки хлопця, який мандрує з Вогнеруким. Навіть Іво, Мінервин син,