Читати книгу - "Червоногрудка"

— І що з того?

— Так, до відома. А що Вебер?

— У них нічого. Вебер каже, якщо Сіґне Юль привезли до фортеці в машині, яку бачив сторож, то в неї на одязі мають бути волокна тканини із заднього сидіння, або земля чи масло, якщо її везли в багажнику. Взагалі, щось та має бути.

— У тому автомобілі підстилали мішки для сміття, — сказав Харрі.

— Вебер каже те саме.

— Пам’ятаєш, у неї на сукні були сухі травинки?

— А як же. Можливо — зі стайні Мускена. Або звідки-небудь ще. Таких місць — мільйон.

— Це не просто травинки. Це сіно.

— Яка різниця, що це може бути, Харрі? Сіно — та сама суха трава. Не варто ворушити.

— Чорт, — буркнув Харрі й поглянув у вікно.

— То що там з Віднем?

— Пусте, теж не варто ворушити… Халворсен, ти вмієш варити каву?

— Що?

— Елен любила сама варити каву. Вона купувала її десь тут, у Ґрьонланні. Може…

— Ні! — відповів Халворсен. — Я не збираюся варити для тебе каву.

— Спробуй. — Харрі підвівся. — Скоро буду. За дві годинки.

— Це все, що ти хотів мені розповісти про Відень? Не варто ворушити?

Харрі похитав головою:

— На жаль, тут теж безвихідь. Звикай.

Щось змінилося. Харрі прямував Грьонланслейром, намагаючись зрозуміти, що ж саме. Якась зміна сталася в людях за той день, що він був у Відні. Дійшовши до Карл-Юханс-ґате, Харрі нарешті зрозумів, що змінилося. Настало літо. Вперше цього року Харрі відчував запах асфальту, квітів у квітковому магазині в Ґренсені. А дійшовши до Палацового парку, він відчув запах скошеної трави — такий сильний, що не зміг стримати усмішки. Чоловік і дівчина в робочому одязі про щось жваво розмовляли, хитаючи головами і дивлячись на крони. Дівчина зняла куртку, пов’язала її довкола стану, і Харрі помітив, що коли вона дивилася вгору, чоловік крадькома кидав погляд на її футболку, що облипала тіло.

На Хегдехьоугсвеєн модні й не надто модні магазини одягу робили останні відчайдушні спроби одягнути городян до сімнадцятого травня. У кіосках продавалися краватки й прапори, вдалині чулися звуки старого єгерського маршу — йшли останні репетиції. Назавтра обіцяли тепло й зливові дощі.

Харрі змок, доки нарешті дійшов до будинку Сіндре Фьоуке.

Фьоуке не надто радів з приводу Дня Конституції:

— Усе це метушня: прапори, прапори. Не дивно, що Гітлер говорив про духовну спорідненість наших народів. Ми теж націоналісти. Тільки зізнатися не хочемо.

Він узяв кавоварку.

— Гюдбранн Юхансен був у лазареті у Відні, — сказав Харрі. — В ніч перед тим, як виїхати до Норвегії, він убив лікаря. Після цього його ніхто не бачив.

— Ну от. — Фьоуке голосно відсьорбнув з чашки. — Так я й знав, що з цим хлопцем щось не так.

— А що ви можете розповісти про Евена Юля?

— Багато що. Якщо треба.

— Так. Треба.

Фьоуке підвів кущасту брову.

— Холе, ви впевнені, що зараз ідете по вірному сліду?

— Я взагалі ні в чому не впевнений.

Фьоуке в задумі подув на каву.

— Гаразд. Якщо це справді необхідно, гаразд. Наші з Юлем стосунки багато в чому нагадували стосунки Гюдбранна Юхансена й Даніеля Гюдесона. Я замінив Евену батька. Адже він сирота. (Харрі завмер із чашкою в руці.) Небагато хто це знав — Евен добре вміє прикидатися. У його придуманому дитинстві стільки людей, місць, подій і дат, скільки звичайні діти не спроможні запам’ятати. За офіційною версією, він виріс у сім’ї Юлів у родинному будинку недалеко Гріні. Насправді ж його дитинство пройшло в різних прийомних сім’ях і в дитячих будинках по всій Норвегії, поки його, дванадцятирічного, не всиновили Юлі.

— Звідки вам це відомо, якщо ви сказали, що він завжди прикидався?

— Це цікава історія. Якось уночі ми з Юлем стояли в караулі коло нашого штабу в лісі, на північ від Харестуа. У той час ми ще не були близькими друзями, і я дуже здивувався, коли він ні сіло ні впало почав розповідати, як погано з ним поводилися в дитинстві і як ніхто не хотів брати його до себе, а один епізод взагалі не можна було слухати без сліз. Деяких людей, у яких він був, треба… — Фьоуке поморщився. — Ходімо прогуляємося, — запропонував він. — Я чув, сьогодні на вулиці пречудова погода.

Вони пішли уздовж Вібес-ґате до Стенспаркена.

— Не знаю чому, але тієї ночі Евен Юль здавався зовсім іншою людиною, — сказав Фьоуке. — Це було дивно. Та найдивніше те, що назавтра він прикинувся, ніби нічого не сталося. Ніби він забув, про що ми з ним балакали.

— Ви кажете, що тоді ще не були з ним близькими друзями. Але ви розповідали йому про те, що бачили на Східному фронті?

— Так, звичайно. Знаєте, що ми робили в лісі? Втікали від німців, потім підкрадалися до німців, а в основному чекали. І розповідали один одному різні байки.

— Ви часто розповідали про Даніеля Гюдесона?

Фьоуке уважно подивився на Харрі:

— Отже, ви дійшли висновку, що Евен Юль вирішив, ніби він Даніель Гюдесон?

— Поки що це тільки припущення, — відповів Харрі.

— Так, я часто розповідав про Даніеля, — сказав Фьоуке. — Даніель Гюдесон був ніби людина-легенда. Такий вільний, сильний і удачливий — такого нечасто зустрінеш. Евену подобалися історії про нього, він просив мене розповідати їх по декілька разів. Особливо ту, про росіянина, якого Даніель поховав.

— Евен знав, що Даніель бував у Зеннхаймі?

— Звичайно. Евен пам’ятав усе про Даніеля, до дрібниць. Іноді, коли я сам забував їх, він мені підказував. Авжеж, було схоже на те, що Евену подобалося вважати себе кимсь на зразок Даніеля. Хоча я не можу уявити собі двох більш несхожих між собою людей. Якось Евен, добряче хильнувши, велів нам звати його Урією, зовсім як Даніеля. І, якщо хочете знати, по-моєму, він невипадково накинув оком на Сіґне Алсакер, коли побачив її в суді.

— Що?

— Коли він дізнався, що судитимуть наречену Даніеля Гюдесона, він вирішив що б то не було прийти до суду. Він просидів у залі цілісінький день — усе задля того, щоб побачити її. Ніби вирішив будь-що-будь запопасти дівчину.

— Тому що вона була дівчиною Даніеля?

— Гадаєте, це важливо? — Фьоуке швидко попрямував угору, Харрі ледве встигав за ним.

— Дуже.

— Не знаю, чи варто мені це говорити, але особисто мені здається, що Евен Юль більше полюбляв міф про Даніеля Гюдесона, ніж про Сіґне Юль. Упевнений, захоплення Даніелем Гюдесоном стало основною причиною, чому він не повернувся після війни до медицини, а заходився вивчати історію. Звичайно, він спеціалізувався на історії окупації та «Норвезького