Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— «Свідок з-поміж людей»[152]. Гарний вибір.

— Підписано Кесселем. Не мені. Другові.

— Мені він теж її подарував.

— Я був там, на святкуванні його обрання.

— Я за нього радий. Він це заслужив. То велика честь.

— Ігор завадив йому пригостити вас шампанським.

— Не пригадую.

Він випростався та знизав плечима. Вийняв з кишені пальто пачку «Голуаза», запропонував мені — я відмовився, він закурив.

— Здається, там вас недолюблюють.

— Я не помітив.

— За що вони вас не люблять?.. З вами не розмовляють. Вас ігнорують. Леонід вас штовхає. Ігор забороняє чаркуватися, і Кессель йому не заперечує.

— Для вступу до Клубу треба заплатити членський внесок. Я не схотів вносити гроші, бо дещо скупуватий.

— У цьому Клубі немає членського внеску.

— Я не вмію заводити друзів.

— Ніхто не змушує вас туди приходити.

— Дні довгі. Я навідуюсь, коли на вулиці дощ. У мені ще жевріє надія. Напевне, моя фізіономія їх дратує. Я вас не лякаю?

— Ні.

— Ви бодай мені вірите?

— Я знаю Ігоря. Він безпричинно так би не поводився. Леонід тим більше.

— У вашому віці пора б уже знати, через що сваряться чоловіки. Через гроші: ми всі на мілині. Я їм нічого не винен. Через жінку: цьому я поклав край. Чи через ідею: ми живемо під одним прапором.

— Ви єдиний, на кого вони так реагують.

— Правда банально проста. Варто мені десь з’явитися, як люди замовкають. Я наближаюсь — вони відступають.

— Ви з поліції?

— Погляньте на мене, я схожий на лягавого? Самі бачите. Будьте відвертим, вам зі мною некомфортно?

— Ні.

— Як вас звуть?

— Маріні. Мішель Маріні.

— Щиро радий знайомству, юначе.

Він встав та пішов. Я забув поцікавитися його іменем.

2

«La donna è mobile» повернулася. Тато більше не ходив на роботу. Цілісінькими днями ніжився на канапі у вітальні, насолоджуючись улюбленою арією. Він ставив тонарм програвача на «повторення» та співав без упину. Він знав слова напам’ять. Наспівував для себе, практично під ніс. Отож це нікому не заважало. Незвично було бачити тата вдома в будень. Часом він непомітно йшов, залишаючи адаптер крутити музику. Вечори проводив за таро з друзями в овернському бістро по вулиці Фоси-Сен-Жак. Я приходив до нього та сідав поруч. Траплялося, він цікавився моєю думкою:

— Як зіграти: «петі», «пус» чи «гарде»?

Він був хороший гравець, хитрий і жартівливий. Ставив запитання, лише щоб перехитрувати супротивника. Вони грали на випивку. Не всі могли розплатитися, тоді тато сам їх пригощав.

— Шкода, що не граємо по франку за очко, оце я би нажився грошиків сьогодні.

Я повертався, як зазвичай, перед сьомою. Тато приходив після вечері, порпався в холодильнику, вмикав свою платівку, не звертаючи на нас уваги. Ця маленька гра тривала добрих чотири місяці. Зникнення скарбничих бонів не минулося. Він відмовлявся зізнаватися. Мама цього так не облишила. Вона двічі влаштовувала мені допит. Зв’язаний обіцянкою батькові, я не здавав позицій. Мої відповіді її не влаштовували. Присутність алжирських Делоне не сприяла спілкуванню. Імовірно, були б ми самі, батькам би вдалося подолати це випробування та з’ясувати стосунки. Тато б наважився розповісти мамі правду, а вона змогла б її прийняти. Луїза була капосною порадницею, підштовхувала маму стати на принципову позицію, увійти в роль ображеної та шокованої. Вона діяла у власних інтересах, тому й радила мамі не пробачати та вибити правду за будь-яку ціну. Під час літнього відпочинку тато припустився помилки, відступивши та повернувшись до Парижа. Я чув розмову мами з Луїзою під час прогулянки промоклою узбережною доріжкою:

— Після всього, що ти для нього зробила, як йому не соромно діяти в тебе за спиною. Та це ж крадіжка. Він тебе за ідіотку має. Я от не терпіла б таких ударів від мого чоловіка. Твій брат — людина іншого розмаху. З вищою освітою. Ще не відомо, чи не утримує твій, бува, кого. П’ять мільйонів — солідна сума. А як це повториться?

Ще на початку жовтня мама оголосила, що брат працюватиме на сімейному підприємстві. Татовою думкою не поцікавилися. Моріса призначили директором магазину. Спершу розподіл праці був очевидним. Вони з мамою займалися управлінням, вона хотіла трохи розвантажитися. Тато й далі керував відділом торгівлі. Його реакція була миттєвою. Він відійшов від справ. Замість відвойовувати нових клієнтів, він чекав, доки вони самі до нього прийдуть, їм знадобилося три місяці, щоб зрозуміти, що реєстр замовлень почав скорочуватися. Тато їх заспокоював:

— Це все криза.

Не дім, а Капернаум. Марія від нас пішла. Якогось ранку вона сповістила, що їде на похорон в Іспанію. Вона так швидко поїхала, що ми так і не зрозуміли, хто помер: її батько чи брат. Заскочила в перший-ліпший автобус до Валенсії. Нам здавалось, за тиждень вона повернеться. Але вона не повернулася. Ми припускали, що траур в Іспанії триває набагато довше, ніж у Франції, де стають до роботи вже наступного після похорону дня. Мама не мала ніяких координат Марії. Тому розпитала інших іспанських хатніх робітниць кварталу. Насправді її від’їзд виявився суто дипломатичним. Їй уже допекли алжирські Делоне, от вона і вигадала привід від них ушитися. Квартира перебувала в жалюгідному стані. Купи посуду зростали щодня, віника більше не торкалися, як і ганчірки чи пір’яної мітлички. Накопичувалася брудна білизна. Тато докоряв Луїзі за те, що вона й пальцем не поворухне.

— У мене слабке здоров’я. Після всіх пережитих нами випробувань я не маю наміру ставати тобі за служницю!

Останньою краплею стало поламання пральної машини, придбаної на виставці побутової техніки. Користуватися нею вміла лише Марія. Коли мама захотіла прати, залила кухню та сусіда знизу. Моріс, розуміючи, що атмосфера в домі загострюється, зібрав зі столу та помив посуд. Він і татові запропонував приєднатися. Але той його послав.

— Востаннє я прибирав чужий посуд у концтаборі. Хіба оце почалася війна, а мене не попередили. А як ні, то я ще не скоро візьму до рук губку.

Інцидент, що стався згодом, спровокував низку сутичок. Зник Нерон. Ми шукали повсюди: під ліжками, у шафах, де він часом ховався, у меблях, шухлядах, пральній машинці й холодильнику. Перевернули увесь дім — марно. Дійшли висновку, що він прослизнув крізь вхідні двері. Ми розпитували сусідів, але ніхто його не бачив. Справжня загадка. Ми з Жульєтт перевірили всі підвали, двір, чорний хід. Нема котика. Врешті дядечко Бардон, наш консьєрж, розкрив нам цю таємницю. Він бачив, як уранці кузени виносили на руках Нерона з будинку. Вони, певна річ, клялися, що то злий наклеп, відверта брехня й узагалі