Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Ми боялися, що ненависть деяких академіків завадить твоєму обранню, — сказав Ігор.

— Ми завжди здатні на більше, аніж думаємо, — відповів Кессель зі своєю променистою усмішкою.

Було вже пізно. На превеликий жаль, довелось повертатися додому. Мені розповіли, що гулянка тривала аж до світання й дядечкові Маркюзо довелося знову купувати нові келихи.

Кожен наступний день без Сесіль ставав нестерпнішим за попередній. Леонід намагався переконати мене не облишати надії, перебороти долю, дочекатися слушного моменту.

— Маєш бути наполегливим, — починав він. — Це буде далеко не перша жінка, що змінює думку.

— Не хочеться спростовувати твої слова, — перебив Ігор. — Не варто тішити себе ілюзіями. У важливих речах вони не здають позицій.

— Неправда! — вигукнув Леонід.

Вони здійняли звичну жваву дискусію. Тому й не помітили, як перескочили на російську. Ігор оговтався першим і повернувся на французьку.

— Нам не вдається дійти консенсусу. Ми не знаємо, що розумніше: чекати й надіятися чи змиритися й відступити.

— Завтра буде ліпше. Шкода це констатувати, Ігорю Емільовичу, але ти якось негативно налаштований. Ось я оптиміст.

— Я також оптиміст, — відповів Ігор. — Найгірше попереду. Радіймо з того, що маємо.

Січень — вересень 1963 року

1

Був у Клубі один особливий чоловік. Осібно від усіх. Він тільки стояв і спостерігав за чужими партіями. Мовчки. Усі його уникали. Я неодноразово цікавився, хто він такий. Мені відповідали: «Не знаю» чи «Тебе це не обходить».

Він приходив час од часу, як Лоньон. З’являвся непомітно та зникав так само невидимкою на кілька тижнів. Худорлявий, практично сухоребрий, змарніле обличчя з триденною щетиною. Чорне хвилясте волосся, випукле чоло, вилицюватий, карі запалі очі, темні кола, тонкий ніс і ямочка на підборідді. Палив цигарку за цигаркою. Зимою та влітку носив сіре пальто, вигоріле та завелике, поли якого підтримував лівою рукою. З рукавів видніла нейлонова сорочка, зношена й замурзана. Штани на ньому висіли, взуття було поношеним. Він скидався більше на волоцюгу. Жакі, завжди такий уважний до замовлень та їх поновлення, ніколи не питав, чого він хоче. Леонід не гребував нагодою штовхнути його плечем, проходячи повз. Чоловік не реагував і не уникав Леоніда. Під час вечірки на честь Кесселя я став мимовільним свідком непоміченого рештою інциденту.

Чоловік тримався осторонь від компанії. Його помітив Кессель, узяв келих, налив шампанського та рушив до нього. Це уздрів Леонід, кивнув головою Ігореві, той підбіг до Кесселя, коли він саме простягнув шампанське чоловікові. Ігор поклав свою руку на Кесселеву, тим самим стримав його. Вони так і простояли кілька секунд. Не обмовившись і словом. Кессель здався, поставив келиха на стіл і обернувся. Ігор скинув склянку нервовим жестом. Вона впала на землю й розбилася. Чоловік відступився, обвів оком веселу юрбу, що відштовхнула його, і щез.

Мені бракувало Сесіль. З початком січня я сказав собі, що настав час відновити спілкування й вибачитись. Я їй зателефонував. Голос відповів мені, що номер набраного абонента змінився, і мені треба подивитися в довідник чи поцікавитися в довідковому бюро. Я пішов до неї. Нікого. Консьєржка не бачила її вже два місяці. Вона більше не отримує її пошту. Минулого січня ми побажали одне одному щасливого Нового року, а він виявився найгіршим у нашому житті. Усім відомо, що це не працює, але ж для того й вигадали побажання. Аби стерти минуле. Отака традиція. Однак, можливо, порівняно з тим, що нам готує рік прийдешній, попередній здасться дійсно щасливим.

Щодня я сидів біля фонтану Медічі. Немає нічого безглуздішого за ритуали, що ми собі вигадуємо, наче вони здатні відвернути лиху долю. Я був переконаний, що рано чи пізно саме тут я перестріну Сесіль. Слід лишень набратися терпіння. Якщо вона покинула Париж, не сьогодні-завтра повернеться і прийде сюди. Я брав книжку і вмощувався обіч водойми. Іншим разом фотографував. Фокусувався на якійсь деталі й чекав, коли світло довершить принадність скульптури. Ніколя пропонував змінити тему. Однак у Люксембурзькому саду сюжетів не бракувало. За п’ять років я відзняв сотні знімків фонтану й околиць. Мрійники, роззяви, читачі на стільцях, студенти, пенсіонери, садівники, жандарми. І Акід із Галатеєю, що мирно спали під скелею. Вони випромінювали якусь таїну, непоясненну й чарівливу. От допоки я не розгадаю її, тему міняти не схочу.

Я впізнав його по сутулій спині та важкій ході. Він спинився поблизу смітника, витяг газету, сів на стілець і взявся читати останню сторінку «Франс-Суар», де друкували комікси. Поклав її до кишені пальто й підставив обличчя січневому сонцю. Схоже, він спав, простигши ноги. Підійшла жінка, що здавала на прокат стільці, з квитковою книжечкою в руці та торкнулась його плеча. Він аж підскочив, підвівся та, не заплативши, пішов у бік фонтану, невдоволено миркаючи щось під ніс. Підійшовши до мене, спинився. Я не знав, чи то він удає, що не впізнав, або ж дійсно згадує, де мене зустрічав.

— Я бачив вас у Клубі, — допоміг я.

— Ваше обличчя мені знайоме. Ви відвідуєте той будинок для старих?

— Я вчуся грати в шахи.

— Вам варто було б розважатися з ровесниками. До того ж вони не вміють грати.

— Леонід чемпіон. З усього Парижа приїжджають з ним зіграти. Він ніколи не програє. Навіть студентам Політеху.

— Ви знайомі з Леонідом?

— Я з усіма знайомий.

— Мої вітання. Там починає тхнути лежаними стариганами. Трохи свіжої крові їм не завадить. Дозволите?

Не дочекавшись відповіді, він усівся на сусіднього стільця, поклав ноги на інший та продовжив свою перервану сієсту. Сонячний промінь освітлював заросле обличчя. Його французька була досконалою. Просто колосальна різниця з членами Клубу, які формували цілу гаму центрально- та східноєвропейських акцентів. Я був вражений витонченістю й білизною його рук. Він схрестив їх на поношеному пальто. З’явилася контролерка. Він навіть не поворухнувся. Я заплатив за три стільці.

— Ви не зобов’язані, — сказав він, не розплющуючи очей.

— Нікуди не дінешся. Як ні — сиди на лавочці.

— Та він ще й закон поважає! Наслідок ваших знайомств. Це ж сором — платити за право примостити свій зад у саду. Вам не здається?

— Так.

— З такими, як ви, вони не церемоняться. Я от відмовляюся. Одного дня вас змусять платити за повітря, яким ви дихаєте.

Очей він так і не розплющив. Його дихання було спокійне та розмірене. Я повернувся до книжки, облишивши сусіда.

— Що ви читаєте? — поцікавився він, досі із заплющеними очима.

Я помахав книжкою, щоб змусити його