Читати книгу - "Американські боги"

власного рота, але то були не її власні слова. Не вона вигадала їх, не вона надала їм такої форми. Ні, вона розуміла, що це були слова хитруна-Елеґби. Маву створив світ, а потім, завдяки штукарству Елеґби, втратив до нього цікавість. І саме Елеґба, з його хитрощами і міцною, ніби криця, ерекцією, заговорив її устами, на хвильку осідлав її, і тієї ночі перед сном вона подякувала Елеґбі.

Кілька невільників відмовилися їсти. Їх шмагали, доки вони не взяли їжу до рота і не проковтнули, хоча побої були такої сили, що двоє чоловіків все одно померли. Але більше ніхто на кораблі не наважився морити себе голодом заради свободи від рабства. Чоловік і жінка спробували покінчити з собою, кинувшись за борт. Жінці вдалося. Чоловіка врятували, аби прив’язати до щогли і шмагати майже весь день, аж доки його спина не перетворилася на криваве місиво. Коли день перейшов у ніч, його залишили там. Йому не давали ані їжі, ані води, він міг пити тільки власну сечу. На третій день від став марити, його голова розм’якла і спухла, ніби гнила диня. І коли він врешті впокоївся, його викинули за борт. А інших невільників після цієї спроби втечі на п’ять днів знову закували в кайдани.

Це була довга, сповнена жаху для бранців, подорож. Не надто приємною вона була і для команди — хоч моряки і наростили товсту шкуру для цього діла, і самі себе втішали, що, мовляв, вони все одно, що фермери, які женуть худобу на ринок.

Коли вони пристали до берега у Бріджтауні, на Барбадосі, був погожий теплий день. Невільників перевозили на землю плоскодонками, які прислали з порту, і негайно відправляли на ринкову площу, де пошикували за допомогою криків і кийків. Хтось дмухнув у свисток, і ринкова площа наповнилася червонопикими чоловіками, які штурхали, мацали, сварилися, вивчали, торгувалися, бурмотіли, оцінювали.

Бутуту і Аґасу розділили. Це трапилося неймовірно швидко — якийсь здоровило змусив Аґасу роззявити рота, глянув на його зуби, помацав м’язи, кивнув, і двоє інших чоловіків потягли хлопця геть. Він не противився, тільки глянув на Бутуту і гукнув їй: «Будь відважною». Вона кивнула, а тоді сльози заслали їй світ і вона заголосила. Разом вони були близнюками, чарівними і могутніми. Поодинці вони були переляканими дітьми.

Після цього вона бачила його тільки раз, і ніколи — за життя.

Ось що трапилося з Аґасу. Спершу його забрали на плантацію, де вирощували прянощі, і де його щодня шмагали за те, що він вчинив, і за те, чого він не чинив, а також навчили його ламаної англійської і прозвали його Чорнильним Джеком, бо надто вже темною була його шкіра. Коли він утік, по його сліду пустили псів і вистежили, притягнувши назад, вони відрубали йому великого пальця ноги долотом, щоб була йому наука, якої він не забуде. Він задумав зморити себе голодом, але коли він припинив їсти, йому вибили передні зуби і стали заливати в нього рідку кашу, доки в нього залишався один вибір — ковтнути чи вдавитися.

Навіть у ті часи кращими вважалися раби, що народжувалися в неволі. Невільники, яких привезли з Африки, намагалися при нагоді втекти чи покінчити з собою — так чи сяк, вони приносили збиток.

Коли Чорнильному Джеку було шістнадцять, його, разом з кількома іншими рабами, перепродали на плантацію цукрової тростини на Сан-Домінґо. Там раба-здоровила з вибитими зубами назвали Гіацинтом. На плантації він зустрів стареньку жінку зі свого рідного села — поки її пальці не скрутив артрит, вона була домашньою служницею. Жінка сказала йому, що білі спеціально розділяли рабів з тих самих сіл і містечок, щоб уникати шкідництва і бунтів. Білі не любили, коли раби спілкувались між собою власними мовами.

Гіацинт вивчив трохи французької і основи вчення Католицької Церкви.

Щодня, від години, коли на сході займався світанок, і до самого заходу сонця, він рубав цукрову тростину.

Він став батьком кількох дітей. Іноді він ходив із іншими рабами до лісу після півночі, хоч це і забороняли. Вони ходили туди, аби танцювати калінду, аби співати молитви до Дамбалла-Ведо, бога плазунів, який і сам був чорною змією. Він співав молитви Елеґбі, Оґу, Шанґо, Зака і багатьом іншим, усім богам, яких невільники привозили з собою на острів, привозили у своїх помислах і у потаємній глибині своїх сердець.

Раби на плантаціях Сан-Домінґо зазвичай жили не довше десяти років. Їхній вільний час — дві години під палаючим полуденним сонцем і п’ять годин нічної темряви (з одинадцятої до четвертої) — був також єдиним часом, коли вони могли вирощувати і збирати плоди, аби харчуватись, адже їхні господарі не годували їх, тільки неохоче виділяли клаптики землі для обробітку. І тільки у ці години вони могли спати і бачити сни. І все одно вони викроювали часину, аби збиратись і танцювати, і співати, і молитися. Ґрунт Сан-Домінґо був родючим, і боги Дагомеї, Конго і Нігеру пустили в цьому ґрунті глибоке коріння, вросли міцно, проросли пишно, і обіцяли свободу тим, хто молився їм у прихистку нічних гаїв.

Гіацинту було двадцять п’ять, коли павук вкусив його за тильний бік долоні. Місце укусу запалилося, плоть стала відмирати: дуже скоро вся Гіацинтова рука розпухла, набула пурпурового кольору і стала смердіти. Зап’ясток пульсував і пік.

Його напоїли міцним неочищеним ромом, і розпекли мачете в вогні, доки воно засяяло біло-червоним. Йому відрізали руку біля плеча і припекли рану розпеченим лезом. Він пролежав у гарячці тиждень. А тоді вернувся до роботи.

Однорукий раб на ім’я Гіацинт взяв участь у повстанні невільників 1791 року.

Сам Елеґба вселився у Гіацинта в гаю, і правував він ним, як білі правують кіньми, і говорив його устами. Гіацинт майже не пам’ятав своїх слів, але інші, ті, що були з ним, казали, що він обіцяв їм свободу від рабства. Він тільки пам’ятав, як його член болісно стояв, ніби палиця, і пригадував, як підносив обидві руки — ту, яка в нього була, і ту, якої більше не мав, — до місяця.

Вони забили свиню. Чоловіки і жінки з тієї плантації пили гарячу кров, присягали одне одному і скріпляли себе товариськими узами. Вони поклялися бути армією свободи і заприсяглися ще раз — богам, багатьом богам із усіх тих земель, звідки їх викрадали. Вони казали одне одному:

— Якщо ми загинемо в битві з білими, відродимося в Африці, у наших домівках, серед наших племен.

Серед повстанців був ще