Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Розмови з Ґраньйоло навіяли на мене сум. І геть не тому, що я був переконаний, що так казати недобре. Навпаки, я боявся, що він має слушність. Мені кортіло поговорити з дідом, але я не знав, з якого боку до нього підійти з такою розмовою. Гадаю, що Ґраньйоло з дідом не порозумілися б, хоч обидва ненавиділи фашистів. Так, дід дуже кумедно відплатив Мерло і дуче, навіть насміхався над чорнобригадниками, переховуючи втікачів у капличці, але більше — нічого. Він не був набожною людиною, але й атеїстом теж, бо тоді б не зробив у власній хаті вертепу. І якщо дід і вірив у Бога, то його Бог мав бути веселуном, який би щиро сміявся над Мерло, що силкується виблювати власну душу. Дід позбавив Бога клопоту відправляти Мерло до пекла, бо після всієї тієї олії йому одна дорога — до чистилища, де б він міг спочити з миром. А от Ґраньйоло жив у світі, посмученому лихим Богом. Я бачив, як він гірко посміхався лише тоді, як розповідав мені про Сократа й Ісуса Христа. Про двійко людей, котрих, як він сам розповів, потім убили. Тож мені було невтямки, що у цьому кумедного.

Проте Ґраньйоло не був злим. Він хотів добра всім оточуючим. Він був злий лише на Бога, а то, мабуть, була нелегка справа. Все одно, що кидатися камінням у носорога, що навіть не зауважує твоїх камінчиків, продовжуючи перейматися своїми, носороговими справами. А ти тим часом наливаєшся кров’ю від люті і врешті маєш інфаркт.

Цікаво, коли це ми з друзями затіяли свою Велику Гру? У світі, де всі стріляли один в одного, нам потрібен був ворог. І ми його знайшли — хлопчаків із Сан-Мартіно, села, що лежало на самісінькій вершині гори і йшло у глиб Дикого Яру.

Той Дикий Яр виявився навіть гіршим, аніж мені оповідала про нього Амалія. Зійти на нього було просто неможливо, а щоб спуститися — то й поготів, бо ти оступався на кожному кроці. У тих місцях, де не росли кущі ожини, земля пливла у тебе під ногами. Дивишся, ніби густі зарості шовкової акації чи ожини, а просто посередині — яма. Йдеш, думаєш, вийшов на стежину, але це взагалі не стежка, а кам’яний кар’єр, що з’явився тут цілком випадково. Вже на десятому кроці починаєш хитатися, потім гепаєшся обабіч і летиш схилом щонайменше метрів зо двадцять. І навіть якщо тобі поталанило скотитися вниз живим і ти не переламав собі кісточки, тобі вже всі очі терен повидряпував. А до всього, була чутка, що там водяться гадюки.

Мешканці Сан-Мартіно скажено боялися відьмачок. Якщо люди захотіли покласти до раки Святого Антоніно мумію, що, здавалось, вилізла просто зі склепу, щоб у породіль молоко прокисало, погодьтеся, вони таки вірять у відьмачок.

Це був просто ідеальний ворог, адже для нас вони всі були фашистами. Звісно, насправді це була неправда. Хоч у тому селі дійсно жили двоє братів, що вступили до «Чорних бригад». А вдома у них лишилося двійко молодших, що й були ватажками тамтешньої банди. Хай там як, а люди в Сан-Мартіно ставилися дуже приязно до своїх синів, що пішли на війну, тож у Соларі пліткували, що довіряти санмартінівцям не варто.

Проте були вони фашистами чи ні, а ми все одно називали їх «лихими тварюками». Врешті, коли ти живеш у такому проклятому місці, як Сан-Мартіно, хоч-не-хоч, а мусиш щодня вигадувати собі нові пустощі, хоч би задля того, щоб знати, що ти ще не вмер. Санмартінівці ходили до школи вниз, до Солари. Ми ставилися до них так, ніби то цигани. Багато хто з наших носив із собою до школи обід — хліб з варенням. І то їхнє велике щастя, коли їм з дому перепадало хоч би червиве яблуко. Врешті, санмартінівці мусили чимось відповідати, тож іноді, коли ми стояли на подвір’ї в Ораторіо, у нас летіли каменюки. Це їм дорого коштуватиме. Так, ми піднімемося вгору до їхнього селища і нападемо на них, саме коли вони гратимуть у м’яч на майдані біля церкви.

Однак зійти до Сан-Мартіно можна було лише однією дорогою. Вона не мала жодного вигину, була зовсім пряма, та й із села було чудово видно, коли хтось сходив тим шляхом. А отже, жодних шансів заскочити ворога зненацька. Ми мучились, аж поки один із села, на ймення Дуранте — схожий на ефіопа чорний головань — не розповів нам, що до села можна потрапити з Дикого Яру.

Аби зійти Яром, потрібно було потренуватись. Тренувались ми аж цілих три місяці. Першого дня пробуєш подолати перші десять метрів. Гарненько запам’ятовуєш кожен крок і кожну розколину, спускатися намагаєшся, ступаючи крок у крок з тим, як піднімався. А назавтра — наступні десять метрів. З Сан-Мартіно зауважити нас було неможливо, тож сходити униз-угору ми могли стільки, скільки заманеться. Жодних вагань, ми повинні перетворитися на звірят, для яких Дикий Яр — рідний дім. Як-от для вужів чи для ящірок.

Двоє з нашої ватаги заробили собі вивихи, а ще один, намагаючись уповільнити своє падіння, добряче обдер собі шкіру на долонях. Та загалом ми були єдиними у світі, хто вмів підійматися Диким Яром. Якось по обіді ми наважились. Ми злазили нагору десь годину з лишком, оскільки, сходячи, мали задишку. Втім, вийшовши із заростей терну, ми опинилися просто на краю Сан-Мартіно; там, де поміж хатами й урвищами був вузесенький прохід, захищений уздовж невеличкою стіною, котрої якраз вистачало, аби селяни, проходячи вночі тією місциною, не скотилися вниз. І саме там, де закінчувалася наша стежина, у мурі був отвір, така собі дірка, крізь яку можна було легко пролізти на той бік. Напроти проходу ми зауважили вуличку, що йшла повз дім священика, повертаючи наприкінці просто на площу перед церквою.

Ми ввірвалися на площу саме тоді, коли наші вороги гралися у піжмурки. Несподівана атака: піжмурка нас не бачив, а всі інші переймалися тим, як від нього втекти. Ми відкрили вогонь, поціливши одного з ворогів просто у лоба, а інші побігли до церкви шукати там сховку й допомоги парафіяльного