Читати книгу - "Кінь Перуна"

Другим ударом вовкулака повалив Найду з ніг. І страхітлива пащека розімкнулася над обличчям парубка, засліплюючи того смертельним блиском білосніжних ікол. В останню мить він ще встиг краєм ока помітити Руженку, яка продовжувала міцно спати у своєму фотелі обабіч арени і навіть не підозрювала, що там відбувається, бо й далі посміхалася. А потім...

А потім підвівся і здивовано втупився у цуценя, що злобно гарчало і несамовито смикало його за рукав свити.

Не менш здивованими були й глядачі.

– Що у тебе за пазухою? – першою оговталася Морена. – Вийми і кинь сюди!

Найда дістав шворку з хрестиком і насиленим на ній річковим камінчиком, якого отримав на пам’ять від лісових людей.

«Стане в пригоді...» – пригадав слова Марічки.

Котрийсь із гномів уже давно передав усе богині, і та здивовано крутила дивовижний амулет у руках.

– Жодних чар... – промовила розгублено. – Може, Єдиний?

– Ні, – твердо запевнив Велес, – я б відчув.

Найда нахилився і взяв цуценя на руки. Те одразу ж цапнуло людину за палець. Боляче, до крові. А тоді вискнуло і завертіло хвостиком.

– Убий його, – наказала Морена.

Воїн здивовано подивився на богиню.

– Згідно умови арену покине лише один з вас. Якщо ти не вб’єш Юхима, я поверну йому попередній вигляд, і тобі доведеться знову мати справу з перекиднем. Ми не можемо вважати тебе переможцем, доки Юхим живий.

Найда перевів погляд зі суворого обличчя Морени на цуценя, що метеляло тоненьким хвостиком і жалібно повискувало. Замислився на мить, а тоді твердо відказав:

– Нехай.  Я у вашій волі... Але жінок і дітей не вбивав ніколи. Навіть собачих...

– Облиш, – озвався зі свого трону Перун, який невідомо й коли об’явився там, але так, щоб чула лише Морена і Велес. – Того Юхима більше немає. І ніхто з вас не зможе перемінити це песеня у щось інше. Щось таки оберігає парубка. І моя рада – відправ його звідси якомога швидше. Справа навіть не в Єдиному. Тут щось інше… Змахнув рукою, і Найда, все ще продовжуючи тримати собача опинився у своїй опочивальні.

– І де це ми лазимо? – почувся в ту ж мить буркотливий голосочок з-під ложа, а трохи згодом звідти вибралось щось мале.

– Митрію, це ти? – витріщився від несподіванки Найда.

– Ні, моя бабуся...

– Але ж я тебе у Галичі залишив?

– Тільки до собачої буди забув припнути, – пхикнув той. – Чи то я ніг не маю, чи ходити не вмію? А ти з якого дива Юхима на руках носиш? – А за хвилю, як придивився уважніше: – Оце так?! Не знаю, як тобі таке вдалося таке утнути, але молодець... Між іншим,  як тут з вечерею? Страх як полюбляю ділитися поважними новинами і добрими враженнями за трапезою.

Найда непевно глянув на стіл, бо й сам не відав, чи не змушений буде лягати спати голодний... Але той ломився від страв і напоїв. Якою б не була Пані замку сердитою, але морити парубка голодом наміру, схоже, не мала.

– То прошу...

Але Митрій уже й сам примостився і вже тягнув до себе здоровенний кусень шинки. Поглядаючи на домовика, відчув, голод і Найда. Тож відпустив нарешті цуцика, кинув йому шматок паляниці, а сам підсів до столу.

Митрій якийсь час мовчки дивився, як парубок їсть, а тоді почав розповідь:

– Отже, новини для тебе такі. В подяку Захарові Беркуту за передану ним оковиту Гримайло сказав, як можна запопасти Коня.

Найда лише запитливо сіпнув підборіддям. Сутичка з вовкулакою знесилила парубка і викликала впрост, гм... вовчий апетит.

– Якщо вибратися з тієї зали, де арена, крізь двері, що ліворуч од тронного підвищення, то потрапим у гридницю. Там треба повернути праворуч, у середні двері. З них – у кабінет Морени. За гобеленом – сходи. Сходами зійдеш вниз... Там лише троє дверей, отож конюшню знайдеш сам. Ага, праворуч од гобелена з драконом – шафа для одежі. В ній має бути білий, гаптований сріблом, плащ з каптуром. А на дверях розвішана збруя. Накинувши собі на плечі та голову цього плаща, ти зможеш підійти до Пегаса, аби надіти йому вуздечку. З вуздечкою кінь стане слухняніший, лиш не відважся скочити йому на спину. Загинеш так само певно, якби кинувся зі скелі у безодню. Мусиш виводити його за собою кроком.

– А далі?

– Цього не відаю. Що зумів, розвідав, а далі най тримає тебе за пазухою той, хто досі допомагав.

– А з Руженкою? Морена ж іще третє якесь випробування планує.

– Пусте... Що вона може такого надзвичайного вигадати, – відмахнувся зневажливо Митрій. – Швидше за все оберне її та з десяток повітруль на щось відмінне від людської подоби, а тобі накаже впізнавати, яка з них Руженка.

– На що ж саме?

– А я знаю? Троянди, птахи якісь, рибки... Вигадає щось...

– Як же я впізнаю?

– Ну, по-перше – твоя Ружена завше тепла, навідміну від повітруль. А, по-друге, сліпим треба бути, аби серед дівчат вагітну жінку не розпізнати, – здвигнув плечима домовик.

– Ваг... яку?

– Ва-таку, – пирхнув Митрій. – Чи ти не знав, що від таких забав, як ваші з Руженкою, у сіні, жінки чомусь мають дивну звичку народжувати дітей?

– Коли? – не придумав нічого розумнішого Найда.

– Ще не скоро. Адже половину часу вона вовчицею була, а тоді дитя не росло. У замку ж eзагалі час спиняється. Думаю, вона десь на місяці четвертому. Одразу в око не впаде, але якщо придивитися, то достатньо помітно. Особливо в порівнянні з повітрулями.

Морена стояла на балконі і годувала кри[тами зграйку білосніжних голубів. Найда, з собачам на руках, похмуро стояв осторонь і чекав, коли Богиня нарешті зволить звернути на нього увагу. Ось уже з годину минуло? як привели його сюди гноми-охоронці, а Морена й словом не обмовилася. Наче й не помічала парубка.

– Ну, як? – озвалася несподівано та. – Вибрав?

– Що? – не второпав Найда.

– Не що, а кого... Руженку.

Той лиш головою покрутив од зачудування.

– Ти ж нічого не казала.

– Міг би й сам здогадатися. Раз так сильно кохаєш. А тепер уже й нема коли замислюватися. Час, оно, – вона кивнула в бік великої клепсидри, у верхній частині якої плескалася на денці