Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

за вірусне відео з бокалами отримував депутат Родомський, монетизація виступів на «Таланті» належала каналу, лишалися тільки лайви, по яких постійно приходили клейми від володарів прав, але Іра все одно вирізала пісні Йоана й заливала на їхній канал з двома тисячами підписників. Ну, ще відеопривітання зі святами, якісь кумедні розспівування у гримерках, прогулянка з коляскою у Тростянці, яку зняли на монопод. Суто дрібниці. 

— І що там? — здивувався Ваня, бо він не очікував жодних грошей звідти — ніколи ж нічого не отримував. Якщо прийшло за три квартали, то… де за попередні? Відчуваючи цей слизький момент, Гєна розкрив свою барсетку, вийняв звідти портмоне й вимовив:  

— Там почті чєтирєста баксов, в основном за то відео, дє ти на фронте пойош «Ніч яка місячна», єго кто-то пєрєпостіл, і набєжало прілічно. 

Чотириста! Ого! Оце так несподіванка, завтрашній день народження вже лякав Бронзовий Голос країни значно менше, але ж це Трушин. Він завжди починає з гарних новин, а потім… 

— Але… — підказав директорові Ваня. 

— Ага, але. Значіт, там двє прокладкі, чєрєз коториє еті дєньгі можно получіть, грубо говоря, две трєті оні забірают. Наши чістиє сто восємнадцть долларов. Мінус моє… Корочє, сто рублей амеріканскіх тєбє отламуєтся, дєржи, — Гєна випростав з гаманця два полтішка й простягнув їх Вані. 

Права рука автоматично забрала гроші, поки Трушин не передумав. 

— Ваня, — гукнула його Мар’яна — малий тягнув її за руку до цирку й скиглив — мабуть, хотів попрощатися з левами. Але й розмову ще не скінчено. 

— Біжу, — збрехав він у відповідь і сказав Гєні: — Дякую! 

Двадцять директорських відсотків від ста вісімнадцяти… Десь двадцять три. Отже, виходить… Що Гєна щойно йому подарував п’ять баксів. «А скільки вкрав? — втрутилася внутрішня Мар’яна. — Та хоча б з цими авторськими, де тоді за попередні роки?» 

Та ні… Він міг спокійно лишити гроші собі, й ніхто б ніколи нічого не дізнався. Гєна почув про день народження й вирішив допомогти — він знає, що в ніякий Нетфлікс «Гуллівер» не продано, й розуміє, що в колишнього підопічного немає грошей. Ще один останній привіт, яких сьогодні щось траплялося забагато. 

— Дякую, — повторив Ваня. — Ти… знаєш… Дякую тобі за все, — він згадав, що досі не повернув директору гроші за жовтневу хату… Шість тисяч. Та скільки таких дрібниць було за всі роки? А цей же маленький гобіт все рахує, все пам’ятає, все нотує. Ваня раптом зрозумів, що зараз заплаче й обійме Трушина. А цього теж не можна було допустити. 

— Так, Ваня, ми пішли, нагониш до метро! — Мар’яна вирушила до зупинки й потягнула за собою малого, який ридав та відбивався. 

— Добре! — гукнув їй услід Ваня. Він розумів, що вдома дружина вип’є з нього усю кров. Усю останню кров, якщо вже говорити мовою оригіналу, який стоїть напроти й теж, ви тільки уявіть, сумує. 

— Ти тоже, Вань, нє обіжайся, ето самоє, за кампанію, — почав Трушин, ховаючи очі. — Надо било нам, конєчно, пожестче ідті. Больше коммєрції шоб. 

Ось на тобі — Йоан ледь тут не заридав, а він про «пожестче». 

— Ми йшли, як йшлося, — сказав Ваня якомога м’якше. — Ми не могли по-інакшому. 

— Та чего нє моглі? Моглі. Надо било дєлать, как всє дєлают. 

— Це як хто? Як Вінник? 

— Та хотя би. А ти всєгда хотєл, шоб по совєсті. А людям нє надо по совєсті, людям надо хайп. 

Ти диви, набралося воно актуальної термінології, а само слухає в машині пісні Боярського з «Трьох мушкетерів» і засинає під Шаде. Й так десятиліттями! 

— Та я єбать нє хотєл, — вигукнув Гєна, що за його Євангелієм означало крайній ступінь роздратування. — Дєтям, — і Трушин подивився на Стьопу, якого Мар’яна взяла на руки, намагаючись вгамувати істерику, — ім же похуй — стєсняєтся папа какой-то хєрні лєвой ілі нєт. Ім надо, шоб папа бил і пріносіл подаркі. І єслі для того, шоби отдать ребьонка в нармальний садік, папє надо нє бить тєрпігорцем, нє вийобиваться, взять ухоженую тьолку за руку і сдєлать від, шо у ніх любовь, то надо нє вийобиваться. Потому шо потом надо в школу нормальную. І квартіру! Свою! І так, шоб нє с бродягамі под окном, понімаєш? 

— Я розумію… Але ж не все так… 

— Та похуй, єщьо раз говорю, всьо раді дєтєй, а ім похуй, їх нада подимать. А то оні будут потом нюхать клей… а нє… 

— А не вітамін, — підказав колишньому другові Ваня. — Так, Гєша, не псуй момент. Я тобі дякую. Щасти там… вам. Всім вам, — він нахилився й обійняв товстунчика в дублянці, впершись підборіддям у його громіздкий капюшон. Трушин обійняв його у відповідь й міцно стиснув на секунду, а потому одразу відпустив. 

Прибуття сліз на першу платформу мало бути з секунди на секунду, тому Ваня розвернувся й вирушив до метро. 

— Єслі будут звоніть по концертам, я дам твой тєлєфон, — крикнув йому в спину імпресаріо. Ваня коротко озирнувся і махнув рукою — це ж треба, навіть не буде свої інтереси вішати на гонорар, просто переправлятиме на артиста. Сльози прибули, платформа стискалася, пасажирам ставало нічим дихати. 

* 

Ваня дійшов до станції метро «Університет» хвилин за сім, не більше. Але своїх не наздогнав — версія з таксі відпадала, тому лишалося два варіанти: або дружина сіла в якусь маршрутку, або влаштувала собі крос до метро. Більш ймовірним видавався перший варіант, але ж вона не знала Києва, та й сумнівався Ваня, що десь тут проходить маршрут на Червоний Хутір — не ті краї. 

Він набрав дружину — не відповідає. Написав їй у телеграмі: «Ви де?», дослав ще «Я біля метро», і все кружляв на місці, намагався вигледіти високу жінку з дитиною на руках. Глухо. Може, десь у підземному переході? А телефон у кишені й руки зайняті Стьопою? Про те, що вона просто не хоче з ним розмовляти, Ваня вирішив поки не думати. 

 

Горло ще стискав смуток після останньої розмови з Гєною: не міг осягнути, як це так — він тепер сам по собі? Відтепер сам за себе відповідає? І може спокійно співати «Я свободєн», тому що дійсно вільний, бо нікому не потрібний? Невже цього сніжного вечора він стає дорослим — з купою боргів на карті, без концертів у сезон корпоративів, з дружиною, яка його ненавидить, та сином, який його не любить? І з сотнею доларів на кишені, які, між іншим, слід поміняти на гривні. 

На районі, певно, всі обмінники вже зачинені, але ж тут — центр, тут постійно гуляють гроші, тож якийсь цілодобовий кантор