Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Лайм саме вийшов. Лакей уже збирався зачинити двері.

— Зачекайте! — Натаніелеві хотілося, щоб голос його пролунав якнайвеличніше. — Пустіть мене! Їм потрібен зайвий хлопець, щоб розносити напої!

— Щось я не впізнаю тебе, — насупився лакей. — А де Вільям?

— Йому розболілася голова. Замість нього відрядили мене. Щойно.

В коридорі залунали кроки. Долинув наполегливий голос:

— Зачекайте!

Натаніель озирнувся. І почув, як Бартімеус вилаявся в нього над вухом. Коридором до них швидко наближався бородатий найманець — босий, у пошматованому вбранні, — і його блакитні очі аж палали.

— Мерщій! — наказав джин. — Двері відчинено. Вперед!

Найманець прискорив кроки.

— Зупиніть цього хлопчиська!

Проте Натаніель уже наступив закаблуком лакеєві на ногу. Лакей, скрикнувши з болю, відпустив хлопця. Натаніель штовхнув двері й протиснувся до зали.

Комаха на його вусі аж підскочила:

— А тепер зачини двері!

Натаніель ще раз штовхнув двері — тепер уже назад, однак лакей налягав на них усім тілом. Двері поволі почали відчинятися.

А потім до хлопця долинув найманців голос, лагідний і запобігливий:

— Облиш. Хай собі йде. Він заслужив цю долю.

Лакей відійшов, і Натаніель нарешті зміг зачинити двері. Клацнули й крутнулися замки.

Над вухом у хлопця знову зашепотів голосок:

— Це недобрий знак.

41

Відтоді, як ми увійшли до фатальної зали і її було запечатано, події почали розгортатися з шаленою швидкістю. Хлопчисько, гадаю, навіть не зумів оцінити ситуації, перш ніж вона невідворотно змінилася, але мої відчуття, звичайно ж, набагато досконаліші. За одну найкоротшу мить я взяв до уваги всі подробиці.

Насамперед, де ми опинилися? За замкненими дверима, скраю круглої скляної підлоги: скло не дуже гладеньке, щоб по ньому не ковзало взуття, та водночас досить прозоре, щоб під ним було видно чудовий килим. Хлопчисько стояв просто над краєм килима — облямівкою, прикрашеною переплетеними виноградними лозами. Уздовж стін на рівній відстані один від одного стовбичили байдужі лакеї з переносними столиками, заставленими тістечками й напоями. Далі півколом стояли крісла — ті самі, що я бачив у вікні: тепер вони порипували під вагою сідниць чарівників. Самі ж чарівники відсьорбували з келихів і неуважно слухали оту жінку — Аманду Кеткарт, що стояла на подіумі в центрі зали й вітала гостей. З-за її плеча виглядало невиразне обличчя Саймона Лавлейса.

Жінка тим часом провадила:

—... і, нарешті, я хочу звернути вашу увагу на килим у вас під ногами. Ми замовили його з Персії. Думаю, що це найбільший килим в усій Англії. Також я сподіваюся, що кожен з вас, уважно придивившись, відшукає на цьому килимі себе самого.

Схвальний гамір. Поодинокі вигуки.

— Отже, сьогодні дебати триватимуть до шостої вечора. Потім, у перерві, ми повечеряємо в шатрах надворі. Там ви зможете побачити виступ латиських жонглерів мечами.

Захоплений гомін.

— Дякую. Тепер я передаю слово нашому справжньому господареві — панові Саймону Лавлейсу!

Напружені, гучні оплески.

Поки жінка бубоніла на подіумі, я був заклопотаний — шепотів хлопцеві на вухо[111]. Зараз я прибрав подобу воші — найдрібнішої тварини, що спала мені на думку. Чому? Бо я волів не потрапляти на очі афритові доти, доки без цього можна було обійтися. Вона (то була афритка) зараз являла собою єдину істоту з Іншого Світу в цьому залі (з міркувань чемності на час зібрання бісів інших чарівників порозпускали), але згідно з умовами виклику вона сприйняла б мене як загрозу.

— Це наша остання нагода, — зауважив я. — Хай там що Лавлейс задумав, він зробить це зараз, поки африт не зачув ауру Амулета. Амулет висить у Лавлейса на шиї. Може, підкрадешся до нього й витягнеш цяцьку з-під його сорочки? Це підбадьорить чарівників.

Хлопець кивнув і почав краєчком обходити натовп. Лавлейс тим часом завів свою облесливу промову:

— Пане прем’єр-міністре, пані й панове, дозвольте сказати вам, яка це честь для мене...

Ми були вже скраю аудиторії, й перед нами відкрився шлях до подіуму. Хлопчина чвалом рушив уперед, а мені довелося бути за вершника на старанному, хоч і недолугому коні.

Та щойно він проминув перше крісло, як чиясь сухорлява рука вхопила його за комір.

— Куди це ти мчиш, служко?

Я впізнав цей голос, він пробудив у мене прикрі спогади про Кулю Скорботи. Так, то була Джесіка Вайтвел, з її запалими щоками й підстриженим білявим волоссям. Натаніель шарпонувся. Я, не гаючи часу, виліз із його вуха й поповз м'якою білою шкірою до руки, що вчепилася хлопцеві в комір.

— Пустіть... мене! — крутячись, вигукнув Натаніель.

— ... яка це честь і радість для мене... — Лавлейс нічогісінько не чув за своєю промовою.

— Як ти смієш переривати це зібрання?

Гострі нігті Джесіки жорстоко впилися хлопцеві в шкіру. Воша тим часом поволі наближалася до її тонкого блідого зап’ястка.

— Ви нічого... не розумієте! — кричав Натаніель. — У Лавлейса...

— Замовкни, виродку!

—... радий бачити вас усіх. Шолто Пінн просить у вас пробачення: він нездужає...

— Накинь на нього Пута, Джесіко, — порадив чарівник із сусіднього крісла. — Поговоримо з ним пізніше.

Я вже був на її зап’ястку, на його зовнішньому боці з синіми прожилками вен.

Воша була замалою для мого наміру. Я перетворився на жука-рогача і смачно вщипнув своїми гострими рогами Джесіку.

Від її вереску задзеленчали підвіски на люстрах. Вона відпустила Натаніеля, і той кинувся вперед, та так рвучко, що я мало не звалився з його шиї. Лавлейс, перервавши промову, обернувся й вирячив очі.

Всі поглянули в наш бік.