Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Скайлера врізались водночас три кубики і так само водночас. за єдиним наказом, вибухнули. То було ясно-зелене «Колесо Святої Катерини», «Віденська гармата» з рикошетом і «Ультрамаринове вогнище». Хоч поодинці кожен з цих кубиків справляв вельми скромне враження, разом вони виявилися досить потужними. Пролунала мішанина з популярних дешевих пісеньок, і повітрям поплив насичений запах горобини, білотки та камфори. Старого вибухом збило з ніг і відкинуло до дверей — тих самих, у кінці галереї. Скайлер тяжко вдарився в двері головою. Двері завалилися всередину, й старий упав за поріг. Його шия неприродно викривилась. Чорна куля, що мерехтіла в його руці, відразу згасла.

Натаніель потихеньку пішов до нього крізь дим, стискаючи в руці останній кубик.

Чарівник не ворушився.

Можливо, він хитрує? Будь-якої миті він може підскочити й кинутись у бік. Може... Натаніель був готовий до цього.

Ще ближче... Старий так і не ворушився. Натаніель був уже поряд із його шкіряними черевиками.

Ще крок... Зараз він напевно підскочить.

Проте Моріс Скайлер лежав непорушно. Він скрутив собі в’язи. Обличчя його змертвіло, губи розтулилися. Натаніель стояв уже так близько, що міг перелічити всі зморшки на щоці старого. Він бачив тоненькі червоні судини, що виступили на носі й під оком.

Розплющене око було невидюще, наче в риби на прилавку. Над оком звисало сиве пасмо волосся.

В Натаніеля затрусилися плечі. На мить йому здалося, що він от-от заплаче.

Та хлопець таки змусив себе стояти нерухомо, чекаючи, поки сповільниться подих і вгамується лихоманка. Врешті, опанувавши себе, Натаніель переступив через труп старого.

— Ти помилився, — тихо сказав він. — Я роблю це не заради свого наставника.

За дверима виявилась невеличка кімнатка без вікон — мабуть, колишня комірчина. Посередині підлоги був намальований пентакль, а довкола акуратно розставлені свічки й посудинки з пахощами. Дві свічки збило дверима: Натаніель обережно повернув їх на місце.

На одній із стін на гвіздку висіла позолочена рама. У ній не було ні картини, ні навіть полотна, та її заповнювало чудове зображення великої, круглої, осяяної сонцем кімнати, якою пересувалися численні людські фігурки. Натаніель умить зрозумів, що це за рама: величезне магічне дзеркало, набагато краще й потужніше за його втрачений бронзовий диск. Хлопець підійшов ближче. Дзеркало показувало простору залу, заставлену кріслами; покрита килимом підлога якось химерно блищала. До зали, зі сміхом і балачками, заходили міністри; вони відсьорбували з келихів вино і приймали в лакеїв, що шикувалися біля входу, акуратні чорні ручки й теки. Прем’єр-міністр був уже там, серед гомінкого натовпу; похмурий африт досі простував за ним. Лавлейс поки що не з’являвся.

Та будь-якою миті він міг увійти до зали і заходитися здійснювати свій намір.

Натаніель помітив сірникову коробочку, що лежала на підлозі. Він поспіхом запалив свічки, двічі перевірив пахощі і ступив у пентакль, мимоволі захопившись витонченістю його малюнка. Потім заплющив очі, зосередився й пригадав закляття виклику.

Через кілька секунд хлопець відчув, що він готовий. Дим дер йому горло. Зо два рази кахикнувши, він прочитав закляття.

Наслідок не забарився. Натаніель давно вже нікого не викликав, тож тепер трохи здригнувся, побачивши джина. Той з’явився в подобі химери, помітно роздратований.

— Ти ніяк не міг вибрати кращого часу? — спитав він. — Я щойно загнав цього найманця в пастку, а тобі раптом закортіло мене викликати!

— Зараз усе почнеться! — від зусиль, спрямованих на виклик Бартімеуса, Натаніелеві паморочилось у голові. Щоб не впасти, він притулився до стіни. — Поглянь — отам, у дзеркалі! Вони вже збираються! Лавлейс зараз іде туди. Він хоче надягти Амулет, тож йому ніщо не зашкодить. В-він, здається, збирається... когось викликати!

— Tа невже? Я й сам уже це вирахував. ГЬразд, тоді ходи-но сюди, до моїх ніжних пазурів! — Джин потягся, і його лабети аж затріщали.

Натаніель зблід. Химера вибалушила очі.

— Я просто хочу перенести тебе туди. Перенести! — мовив джин. — Якщо ми хочемо зупинити Лавлейса, треба поспішати! Щойно він увійде туди, як залу буде запечатано. Не сумнівайся!

Натаніель боязко ступив уперед. Химера нетерпляче тупнула ногою.

— За мене не хвилюйся! — гиркнув джин. — Я не надірвуся. Я розгніваний, і до мене повернулася сила!

Сказавши це, він схопив Натаніеля і вже обернувся до виходу, аж тут спіткнувся об мертве тіло на дверях.

— Ти хоч не розкидайся трупами своїх ворогів! Я собі пальця на нозі забив!

Джин перескочив через уламки дверей і помчав галереєю, допомагаючи собі помахами кам’яних крил.

З кожним його кроком Натаніелеві мало не вивертало шлунок.

— Тихше! —ледве промовив він. — Мене нудить!

— Що, така подорож тобі не до смаку? — Бартімеус майнув крізь арку, що вела до галереї, і, обминувши сходи, приземлився в коридорі десятьма футами нижче. В повітрі відлунював Натаніелів крик.

Таким самим чином химера подолала й наступний коридор.

— Отже, ти здійснив своє перше вбивство,— поцікавився джин. — Як ти після цього почуваєшся? Справжнім чоловіком, еге ж? Може, це трохи затамувало твої спогади про смерть пані Андервуд?

Натаніеля так нудило, що він не міг навіть слухати — не те. що відповідати.

Через хвилину подорож закінчилася так несподівано, що Натаніеля шарпонуло, мов ганчір'яну ляльку. Химера зупинилася на розі довгого коридора. поставила Натаніеля на підлогу й показала вперед. Хлопець труснув головою, щоб оговтатись, і подивився туди.

В іншому кінці коридора були двері, які вели до зали. На дверях стояли троє: бундючний лакей. Руфус Лайм — той самий слизький чарівник — і Саймон Лавлейс, що застібав собі комірця. Під сорочкою на мить блиснуло золото, а потім Лавлейс нарешті впорався з ґудзиком і поправив краватку. Покінчивши з цим. молодик ляснув приятеля по плечу і увійшов у залу.

— Ми спізнилися! — прошепотів Натаніель. — Може, ти?..

Він здивовано озирнувся: химера зникла.

Аж тут йому на вухо зашепотів тоненький голосок:

— Пригладь волосся й заходь. Удай, ніби ти служник. Ну ж бо!

Натаніель ледве вгамував настійливе бажання